Коли почалася Друга світова війна, у жовтні 1939 року при Головному командуванні Служби для перемоги Польщі було утворено допоміжну Жіночу службу. На початку 1940 р. комендант Союзу збройної боротьби6 полковник Стефан Ровецький «Грот» ствердив, що жінки виконують таку саму службу, як чоловіки і створив Військову жіночу службу. У своєму декреті від 27 жовтня 1943 р. Президент РП на вигнанні признав, що у жінок-солдатів такі самі обов’язки і права, як у солдатів-чоловіків – це, зокрема, дозволяло надавати жінкам військові звання.
Жінки становили близько 10% особового складу Армії Крайової. Вони були членами практично усіх конспіраційних структур. Жінки організували службу зв’язку, до якої входили зв’язківці і кур’єри. Вони також брали участь у розповсюдженні преси та видавництв АК. Був утворений жіночий Загін з питань диверсії і саботажу «Диск». Створювалися також Жіночі мінерні патрулі, які брали участь у акції «Вінок» (вона полягала у знищенні залізничної колії довкола Варшави). Поза мурами Варшави жінки були членами санітарної служби в партизанських загонах, надавали підтримку інтендантам.
У момент початку Варшавського повстання (в серпні 1944 року) жінки-солдати АК, яких було близько 5.000, продовжували службу, зокрема були санітарками і зв’язківцями. Був створений спеціальний взвод, який відповідав за зв'язок під землею (у каналізації), де жінки становили понад 60% складу. Вони працювали у службах з питань саботажу, інформації і пропаганди, інтендантурі.
У перші тижні Варшавського повстання німці ставилися до повстанців, взятих ними у полон, як до «бандитів». Якщо вони не були розстріляні на місці, їм слід було очікувати депортації у концтабори або у табори примусової праці в Німеччині. Долю чоловіків ділили солдати-жінки. Багато санітарок залишилося поруч із важкопораненими повстанцями у лікарнях в районах: Воля, Старе Місто, Повісля і Черняков. Німецькі солдати-дикуни закатували їх. Інші жінки-солдати потрапили у концтабори Штуттгоф, Равенсбрюк та Гросс-Розен.
В останні дні Варшавського повстання німці – під тиском західних союзників Польщі – визнали варшавських повстанців учасниками бойових дій. Попри те, у кінцевій фазі боротьби, стосовно польських військовополонених було вчинено ряд воєнних злочинів.
20 вересня 1944 року повстанські загони перетворилися у регулярний корпус Армії Крайової у складі 3 дивізій:
- 8 дивізії піхоти АК ім. Ромуальда Траугутта, що складалася з: 13 піхотного полку, 21 полку "Дітей Варшави" і 32 піхотного полку,
- 10 дивізії піхоти АК ім. Стефана Окшеї,що складалася з: 28 піхотного полку, 29 піхотного полку i 30 піхотного полку,
- 28 дивізія піхоти АК ім. Мацея Ратая, що складалася з: 15 піхотного полку, 36 полку Академічного легіону і 72 піхотного полку.
2 жовтня 1944 р. німці, підписуючи з повстанцями Угоду про капітуляцію, надали повстанцям статус учасників бойових дій. У той же час обов’язковим до виконання був наказ Гімлера від 8.09.1944 р., надісланий генералові фон дем Бахові. У ньому йшлося про керування повстанців у концентраційні табори. Перевозячи військовополонених повстанців у офлаги і шталаги, що підлягали Вермахту, німці – так чи сяк – вирішили їх ліквідувати; умови перебування у таборах для військовополонених були схожими на ті, що панували у таборах смерті.
Відповідно до вимог Угоди про капітуляцію, у німецький полон відправилося близько 3.000 жінок – членів АК і учасниць Варшавського повстання. Це було виняткове явище на світовому рівні. Починаючи з 6 жовтня 1944 р. у різні табори для військовополонених керували нові групи жінок, які одержали статус військовополонених.
Мапа німецьких таборів для військовополонених
Поранених і хворих жінок було скеровано у табір лікарні в Цайтхейні – філіалі величезного табору Мюхльбер – Шталаг IV Б, що знаходився між Дрезденом і Лейпцигом. Наприкінці листопада 1944 р. частину дівчат було переведено до інших таборів для військовополонених. 23 квітня 1945 р. Цайтхейн був визволений радянськими військами. У червні цього ж року частина жінок-військовополонених разом з групою італійців та французів потрапила в американську військову зону. Інші повернулися до Польщі.
Жінок, які були у Головному Командуванні АК, а також у 15 і 21 піхотного полку, було перевезено у Шталаг 344 Ламсдорф. Звідти їх було скеровано у Шталаг IV Б Мюхльберг на Ельбі. Через 3 тижні було відокремлено групу жінок-військовослужбовців із офіцерськими званнями. З числа жінок-солдатів 237 з них було скеровано на роботу на фабриці зброї в Хемніці – цей факт був у розбіжності із Ст. 31 Женевської конвенції. Коли в середині березня 1945 р. літаки антигітлерівської коаліції розбомбили фабрику, жінок було вивезено у двох етапах у шталаг VI Ц в місцевості Оберланген (неподалік від кордону з Нідерландами). Офіцерів і жінок, які відмовилися працювати у робочих загонах, було перевезено у шталаг IV Ф Альтенбург (Гартманнсдорф). Пізніше жінок-офіцерів було перевезено у офлаг Молсдорф.
Жінок, які були пов’язані із 72 піхотним полком, було перевезено у шталаг Х Б Зандбостель біля Гамбурга. Їх було близько 500, в тому числі 90 – із офіцерськими званнями. У грудні 1944 р. будо відокремлено групу жінок-офіцерів, які пізніше були перевезені у Мольсдорф. У грудні 1944 року – лютому 1945 року групу унтер-офіцерів та рядових було перевезено у Оберланген.
Група, пов’язана із 21 піхотним полком, що діяв у районі Жолібож, була перевезена у шталаг XI A Гросс Любарс (Альтенграбов). У групі було 240 здорових осіб, а також 160 хворих і поранених, які перебували у шпиталі. Здорових жінок-військовополонених було вивезено партіями і силою на роботу на фабриках із виготовлення зброї. Їх вмовляли відмовитися від прав військовополонених, однак безуспішно, внаслідок чого їх привезли назад у Гросс Любарс, а потім – партіями у Оберланген.
У четвертій групі були жінки з 36 піхотного полку та командування Корпусу. 11 жовтня 1944 р. група 475 жінок була перевезена у Шталаг XI Б Фаллінгбостель біля Ганновера. Через декілька днів було відокремлено 90 офіцерів та 9 жінок-ординарців. Їх перевезли у концентраційний табір Бельген-Бельзен під Ганновером, де вони знаходилися у частині табору, названій офлагом. У Фалінгбостель залишилося 374 жінки, з яких 16 було законспірованими офіцерами. Перед німецькою владою вони вдавали старших сержантів. Таким чином, вони виконували наказ командування АК стосовно опіки над молодшими жінками-солдатами. Вони заявляли про своє бажання піти разом з ними у шталаги. З Берген-Бельзен, так як з інших таборів, групу жінок-військовополонених було вивезено на примусову роботу: на розчищення залізничних колій та на фабрики з виготовлення зброї. Тут також їх підбивали до відмови від прав військовополонених. У грудні 1944 року жінки-офіцери потрапили у Мольсдорф, а жінки-солдати – у Оберланген.
Загалом у табір Мольсдорф потрапило близько 500 жінок з таких таборів, як: Фаллінгбостель, Берген-Бельзен, Гросс-Розен, Альтенбург, Ламсдорф и Зандбостель. Шталаг для жінок-солдатів Армії Крайової VI Ц у Оберланген було утворено шляхом об’єднання груп військовополонених з таборів: IV Б, IV Ф, X Б, XI A, XI Б (Альтенбург, Зандбостель, Гросс-Любарс, Фаллінгбостель і інших). У таборі Мольсдорф опинилося загалом 1.736 жінок, в тому числі – 94 молодше 18 років, а також 14 дітей, яких було привезено разом із матерями. Серед загалу жінок 52 були офіцерами (вони приховали свої військові звання). Було також 510 жінок унтер-офіцерів.
Офлаг IX Ц Мольсдорф.
Офлаг IX Ц Мольсдорф був організований після падіння Варшавського повстання. Це був невеликий табір на 400 осіб, що становив частину концентраційного табору Бухенвальд. Спочатку від був призначений для в’язнів цього табору, які будували автостраду. Був розміщений на дні озера, що висохло, у багнистому котловані, покритому густим та товстим болотним нашаруванням. Табір складався із 7 старих бараків, що розпадалися і були оточені сіткою колючого дроту. Будинки німецької комендатури та проходи між ними було побудовано на палях. За формою табір нагадував невеликий чотирикутник. Він був розміщений на південь від місцевості Мольсдорф, біля бокової дороги Ерфурт-Іхтершаусен.У військовополонених-офіцерів був особливий статус: їх не керували на роботу на німецьких фабриках з виробництва зброї, вони також мали привілей, що полягав у присутності ординарців у таборі: на десятьох офіцерів міг бути один ординарець. У офлагу Мольсдорф було приблизно 380 жінок-офіцерів, 38 рядових-ординарців та троє дітей. Штаб Військової жіночої служби припускав – ще під час тривання Повстання, підготовлюючи план організації таборів військовополонених-жінок – що умови перебування у офлагу будуть не такими важкими, як у шталагу (таборі військовополонених-рядових). Отже, Комітет вирішив, що ординарцями у таборі будуть наймолодші і найслабкіші жінки, і дівчата-добровольці, а також члени сімей жінок-офіцерів. Таким чином, молоді жінки і дівчата одержали можливість захисту, опіки та спільного перебування.
Польським комендантом табору була майор АК Ванда Герц (псевдонім «Казік»). Під час конспіраційної діяльності вона була командувачем жіночого відділення «Диверсія і саботаж жінок – Диск», що підлягав безпосередньо командуванню Керівництва Диверсії в Армії Крайовій. Вона брала безпосередню участь у бойових операціях, її нагороджено Орденом Virtuti Militari (Військової Доблесті) V класу та п’ятикратно – «Хрестом хоробрих».
Її замісницею була одна із засновниць Служби задля перемоги Польщі – майор Яніна Красювна, псевдонім «Хака». У період окупації вона створила мережу конспіраційного зв’язку в усій Європі; її було нагороджено Орденом Virtuti Militari V класу та Хрестом Хоробрих. Другою замісницею була майор АК Мар’я Шимкевич, псевдонім «Рися», інструктор Військової підготовки жінок, нагороджена Хрестом Хоробрих.
Довіреною особою у таборі була капітан АК Гелена Нець «Гелена». Під час окупації вона була референтом Військової жіночої служби VII округу Варшава – повіт, що мав назву «Ошійник» [йдеться про Варшавський округ Армії Крайової, що вів боротьбу в околицях Варшави – прим. перекл.]. Вона досконало володіла німецькою, французькою і англійською мовами. Її обов’язком було спілкування із німецьким командуванням табору, передача скарг, прохань та повідомлень Червоному Хресту. Останні взагалі не доходили до Женеви – вони йшли службовими каналами, через Головнокомандування Вермахту.
У таборі були дуже важкі побутові умови. Бараки, у яких перебували жінки, було побудовано на зламі 1938/1939 років для робітників, які будували автостраду. Будинки були старі, вони загнили та частково згоріли. Всередині панував крижаний холод. Стіни були мокрі від вологи, висихали лише зрідка, коли їх прогрівало сонце.
Обігрівалася лише палата, де лежали хворі. Іноді, взимку, температура у бараках для військовополонених знижалася до -17°С. Відсутність опалення поєднувалася із неможливістю зміни дуже поганого харчування. Через деякий час родини військовополонених почали надсилати їм – з дому – горох, квасолю, крупи та борошно. Нажаль, не було можливості їх приготування. Пробували конструювати щось на кшталт малих кухонних плит, використовуючи консервні банки. Для розпалювання під ними вогню вживали звитки паперу, шматочки картону та дощечки. Німецький комендант табору з Бад Шульца, якому підлягав Мольсдорф, не доставив у табір дрова для опалення, а наказав використовувати імпровізовані пічки.
Спроба приготування їжі
У таборі аж роїлося від щурів та мишей – вони не мали чим живитися і пожирали одежу. Справжньою лихом були також клопи. Лазня існувала лише формально – у ній не було ані краплини гарячої води для купання чи прання. Санітарно-гігієнічне обладнання було у найвищому ступені примітивне. Оскільки в усіх приміщеннях панувала волога, випрана білизна висихала довго, цілими тижнями. Жінки давали собі раду, надягаючи білизну на себе або забираючи її у ліжко. Червоний Хрест надсилав посилки із дарунками, але вони щезали по дорозі.
У таборі працювали чотири лікарки. Палата, у якій лежали хворі, мало чим відрізнялася від інших приміщень – хіба тим, що злегка обігрівалася і в ній не було «двоповерхових» ліжок. Не було посуду для кип’ятіння води, майже не було інструментів. З огляду на жахливі умови перебування у таборі, стан здоров’я хворих був дуже поганий. Бували дні, коли у таборі було 120 хворих жінок – з приводу відсутності палат вони лежали у своїх бараках. Найчастіше вони хворіли на пієлонефрит, бронхіт, в них виникало запалення легень та інші важкі захворювання.
Попри такі важкі умови перебування, жінки-військовополонені не піддавалися. У таборі було організовано самоосвіту, читалися лекції і доповіді. Був акторський колектив, який для співтоваришок у нещасті ставив ряд вистав. Військовополонені-акторки, не маючи жодних текстів, писали слова по пам’яті. Записані тексти передавалися у німецьку комендатуру, яка ставила печатку «Geprüft» (Перевірений). Після цього була можливість передати тексти акторкам-аматоркам, які з радістю брали участь у виставах. Ставилися, зокрема, фрагменти «Весілля» Станіслава Висп’янського, «Втекла в мене перепілочка» Стефана Жеромського, баллада Казімєжа Пшерви-Тетмаєра «Про Яносіка та молоду графиню Ядвіґу Шаламон». Для вистав шилися чудові костюми. Оскільки музичних інструментів у таборі не було, акторкам акомпанував хор. Часто це були пісні без слів.
Бібліотека табору налічувала лише 105 книжок, які військовополонені жінки принесли з собою з Варшави у наплічниках. Жінки просили доставити їм книжки чотирма мовами: польською, англійською, французькою і німецькою; йшлося також про навчальні посібники до вивчення іноземних мов і словники. Жінки цікавилися психологією, соціологією, природничими науками, медициною, історією і педагогікою. В них не було паперу до писання, письмового приладдя, матеріалів до виконання декорацій та настільних ігор. Вони дуже хотіли мати хоча б один акордеон. Великою проблемою була неможливість ведення активного релігійного життя. У таборі не відправлялися жодні богослужіння.
Формально табір у Мольсдорфі підлягав Вермахту. Німецький комендант табору був офіцером у ранзі гауптмана. Тут слід описати інцидент, який стався тоді, коли на території табору з’явилися есесівці з Бухенвальду – офлаг у Мольсдорфі був його філіалом. Почалася ревізія у снігу та багнюці, при цьому німки, які її проводили, використовували методи з концтабору. Коли одна з військовополонених жінок-офіцерів почала протестувати проти того, що в неї відібрали і знищили фотографію чоловіка, есесівка вдарила її в обличчя так сильно, що полька впала. Рішучі дії польських жінок-комендантів табору та довіреної особи «Гелени» допомогли перервати ревізію, після чого військовополоненим жінкам було повернено конфісковані в них речі.
6 лютого 1945 р. над табором у Мольсдорфі пройшов повітряний бій між двома літаками антигітлерівської коаліції та німецьким винищувачем. Серія ракет, випущена із бортової зброї, пробила дахи двох бараків. Одна з офіцерів, підпоручик із псевдонімом «Жачек», була вбита пострілом у живіт та хребет. Легко або важкопоранені були 16 інших жінок. Перевіривши, що смерть викликали ракети літака антигітлерівської коаліції, німці – для публіки – розпочали рятівну операцію. Під’їхали санітарні машини, а з ними – оператори кінохроніки і журналісти. Вони могли зняти і описати «злочини» союзників з антигітлерівської коаліції, які, мовляв, не вберегли навіть «своїх» військовополонених.
Важкопоранених жінок німецькі лікарі і медсестри винесли на руках. Потім їх перевезли у лікарню, що була неподалік, у містечку Арнстадт. Там жінок було розміщено не у палатах, а у невеликому пустому будинку, у якому не було ліжок (цього кінохроніка вже не помітила). Легко поранені залишилися у шпиталі в Мольсдорфі під наглядом лікарок-військовополонених. Німці повернули жінкам-медикам ліки, конфісковані у них після прибуття у табір.
Під час похорону підпоручика «Жачек» німці дотримувалися повного військового церемоніалу. Вони грали на публіку, показуючи пошану до загиблого військовополоненого офіцера антигітлерівської коаліції. Загін німецьких солдатів приніс величезний вінок, прикрашений стрічкою із написом «Deutsche Wehrmacht» (Німецький Вермахт). Італійські військовополонені, які обслуговували комендатуру табору, принесли свій вінок, на якому була стрічка з написом «Eviva Polonia - Eviva Italia» (Хай живе Польща –Хай живе Італія). Військовополонені польки також могли купити квіти за свої гроші (які їм повернули німці). Німці привезли католицького священика, ім’я і прізвище якого невідоме. З ним не можна було обмінятися навіть декількома словами. Він стояв у куті залу, де знаходилася труна, обличчям до стіни. Потім йшов на чолі траурної процесії, яка вирушила на цвинтар, помолився над могилою латинською мовою, після чого від’їхав разом з особами, які його конвоювали. Коли труну з тілом померлої клали у могилу, загін німецьких солдатів віддав їй честь почесними залпами.
На початку квітня 1945 р. жінок-військовополонених вивели з офлагу Молсдорф у західному напрямку. У таборі залишилося 30 хворих жінок, яких помістили у протиповітряному сховищі, призначеному для німців. 8 квітня 1945 року американські солдати, які належали до 89 піхотної дивізії 3 Американської армії генерала Петтона, що йшла у наступ, обережно протиснулися у сховище. Вони із здивуванням дивилися на жінок, які лежали на землі одна біля одної. Американці запитали, хто вони такі. У відповідь почули, що це польки, військовополонені з Варшави. Жінки також сказали, що одній з них потрібна невідкладна медична допомога, тому що вже декілька днів у неї породільні болі. Солдати негайно передали цю інформацію своєму командуванню і поділилися з жінками своїми «залізними» запасами продовольства. Вони спитали також, як німецький охоронець ставився до жінок. Дали при цьому зрозуміти, що у випадку відповіді, яка обтяжить його, він буде вбитий негайно. Жінки сказали, що не мають зауважень до його поведінки. Хворих перевезли у санітарних машинах у лікарню в місті Ерфурті, куди раніше забрали їх подругу, в якої почалися пологи. Лікарі врятували їй життя завдяки пеніциліну. Нажаль, життя дитини врятувати не вдалося. Територія, на якій перебували хворі жінки, повинна була – відповідно до порозуміння глав держав антигітлерівської коаліції – перейти у радянське підпорядкування. У зв’язку з тим американці – перш ніж відступити з зайнятої ними території – перевезли польок у декількох санітарних машинах, вишикуваних у довгий ряд, у місто Бург в Гесії. Там вони зібрали усіх визволених ними жінок – солдатів АК, які брали участь у Варшавському повстанні. Жінки з офлагу Мольсдорф доїхали туди 8 травня 1945 року.
Головна група, яка покинула табір 5.04.1945, дійшла пішки до місцевості Бланкхейм, що містилася на відстані 35 кілометрів від табору. Там жінок розмістили у навчальному таборі формування Гітлерюгенд. Визволи їх канадські загони, що входили у склад 3 Американської армії генерала Петтона. Ці загони не знали, що там є польки і обстрілювали об’єкт. Майор «Казік» скерувала туди своїх парламентерів – жінок, які добре володіли англійською. Це було 13 квітня 1945 р. Комендатура табору склала зброю. Німецький комендант, Гауптман, зняв свій пояс і пістолет, і передав їх майору Ванді Герц – «Казіку». Невдовзі польки були на свободі. Через декілька днів їх було перевезено у Бург, де вже були їхні подруги з АК.
Шталаг VI Ц Оберланген
Відзнака Жіночого середовища з Оберланген
У штрафного табору (нім. Strafflager) VI Ц Оберланден було дуже «темне» минуле. Він розміщався на болотистих теренах землі Емсланд на північному заході Німеччини, неподалік від кордону з Голландією. Це був один з багатьох концтаборів, заснованих у 1933-1938 роках, де тримали противників гітлерівського режиму. В період Другої світової війни концтабір зайняв Вермахт; там було інтерновано солдатів з окупованих країн Європи. Важкий клімат, голод і хвороби були причинами того, що цей табір став для інтернованих осіб місцем смерті.
У жовтні 1944 р. штрафний табір VI Ц Оберланген – з огляду на вкрай погані побутові умови – було викреслено з реєстру таборів для військовополонених. Міжнародний Червоний Хрест не знав, що саме туди перевезли польських військовополонених – жінок. Німці вважали, що табір в Оберланген є штрафним табором і зібрали там жінок-членів Армії Крайової, вважаючи їх бунтівничим елементом. Жінки не піддалися на вмовляння і не зреклися статусу військовополоненого, а також не захотіли працювати на підприємствах німецької військовій промисловості, як це примусово робило цивільне населення.
Загалом у Оберланген опинилося 1.721 жінок віком від 14 до 60 років, які брали участь у Варшавському повстанні. Серед них була група видатних інструкторів Військової жіночої служби (ВЖС), які – відповідно до постанов, прийнятих ще у період Варшавського повстання – приховали свої офіцерські звання та разом із солдатами відправилися у шталаг. Їх завданням було організувати у солдатську громаду сотні молодих, не навиклих до військової дисципліни, жінок.
З числа учасниць Варшавського повстання у Оберланген потрапило 94 дівчини, яким ще не виповнилося 18 років; тут опинилося також 14 дітей, яких у табір було привезено разом з матерями. Було також 52 жінки, які були офіцерами, але приховали свої звання. Комендантом табору стала капітан Марія Ірена Мільска (псевдонім «Яга»), яку усі поважали і любили. У документах табору вона фігурувала як сержант.
Німецьке командування табору складалося з чотирьох осіб. Це були: полковник СС Міллер, якого невдовзі замінив капітан Мехлер, інтендант поручник Tейбер (це була вульгарна, повна злоби і важка у спілкуванні людина), старший сержант Майхшак, а також капрал Цвайклік (польки називали його «Свєтліком»). Були також 3 німки, яки часто проводили контрольні огляди, ревізії та обшуки. Табору стерегло 80 охоронців.
Комендант «Яга» тримала організацію табору у сильних та відповідальних руках. Їй слід було зберігати дисципліну серед 1.700 жінок, які булли у різному віці, різні за соціальним походженням, із різною освітою. Для цього були необхідні рішучість та знання психології. З метою виконання цих відповідальних функцій «Яга» підібрала собі компетентний штаб. Жінки-коменданти окремих рот (1 барак - 1 рота) також приховали свої офіцерські звання, щоб піклуватися про усіх інтернованих жінок. Це було необхідне, зокрема, стосовно неповнолітніх та тих, чия психіка – під впливом т.зв. «синдрому дротів» - ламалася.
Умови, у яких військовополоненим жінкам необхідно було пережити зиму 1944/1945 рр., можна назвати вельми сутужними. Дерев’яні бараки прогнили, на додачу у них були нещільні вікна і двері. Це були приміщення, у кожному з яких розміщалося 200 осіб. Там стояли чотирьохповерхові нари із тонкими сінниками. У кожному бараку були дві залізні пічки, у які для обігріву приміщення вкладали мокрий торф – він радше димів, аніж зігрівав. Санітарне обладнання становив ряд умивальників в одному з бараків. Умивальники були із бляхи і вода ледве-ледве з них текла. За цими «умивальниками» знаходилося декілька примітивних убиралень.
У восьми бараках проживали здорові особи, на території на межі табору був барак-шпиталь. Були також кухня, швальня, лазня і приміщення для видалення вошей (воно, як і лазня, радше не працювали). В одному з пустих бараків була каплиця, а у двох інших (незайнятих) знаходився т.зв. «запас опалення». На практиці жінки були змушені використовувати для опалення деревину з нар, підлог та підвіконь. Це викликало суворі репресії з боку німецького командування табору, яке оскаржило жінок у нищенні «державного майна».
Харчування у цьому таборі – так як і в інших таборах – було погане. Вранці і ввечері жінкам давали пити ледь теплий настій з трав, вони їли вкритий плісенню та черствий хліб. Іноді на хліб клали шматочок маргарину або ложку відварених буряків, що мали нагадувати варення. У південь був суп з гіркої декоративної капусти або гороховий суп (при цьому горох був червивий). Другою стравою були 2 або 3 картоплини у мундирах. З Червоного Хреста надходили посилки, але їх було дуже мало. Вони передавалися з інших таборів – але лише у тому випадку, коли німці не встигли їх розкрасти. На злість військовополоненим посилки також затримували у місцевості Латхен, що знаходилася на відстані 12 км від табору. Червоний Хрест у Женеві навіть не здогадувався про те, що роботу табору в Оберланген було відновлено.
Прогулянка у таборі
Попри ті важкі умови, організація життя у таборі була налагоджена дуже добре. Жінки діяли відповідно до встановлених графіків і планів. Основою життя були дисципліна, солідарність і дружба. В січні 1945 р. у деяких жінок почалися пологи (вони покинули Варшаву вже завагітнівши). На одній з повірок комендант «Яга» сказала: «Народжується дитина; вона буде голою, тому що в матері немає нічого». Цього було достатньо. Жінки знаходили в своїх запасах блузки або шматок простирадла – пороли, кроїли, шили та прали. Для першого немовляти зшили стільки одежі, чепчиків та пелюшок, що тієї кількості вистачило для наступних малят. Колисками були картонні коробки від посилок Червоного Хреста. В цих умовах в Оберланген народилося десятеро малят.
Жінки-інваліди з Оберланген
З табору щоденно виходили робочі загони. Вони командирувалися на обов’язкові роботи: збирали хруст у лісі, звозили з торфових багн викопаний торф, вивозили на луки вміст вбиралень. У вільний час проводилися освітні та культурні заняття, вивчалися військові інструкції. У таборі було багато жінок, які мали різноманітні таланти – тому тут проводилися бесіди та художні заняття, читалися лекції. Для ручної художньої роботи жінки використовували маленький складаний ножик, ретельно прихований під час ревізій, або цвях, витягнутий з нар. Вони вирізали ними невеликі чашки та кухлі, лицарські нагрудники, а з консервних банок, клаптиків матеріалу або соломи виконували картинки.
Табір був позбавлений постійного капелана. Після багатьох вмовлянь німці погодилися на те, щоб для відправи Святої Меси до Оберланген – з розташованого неподалік табору для італійських військовополонених – приїздив італійський священик. Залишалося відкритим питання сповіді і духовної опіки – у цих справах італійський священик вже не міг допомогти полькам. На прохання двох осіб: коменданта підпоручика із псевдонімом «Збігнева» та медсестри «Марилі» італійський священик прийняв від них присягу і вони стали повірницями жінок. За їхньої ініціативи було утворено «скриньку запитань». Її метою було обговорення дуже важливих, але надто інтимних справ, яких не слід було оприлюднювати. Повірниці також зайнялися проблемою психічних відхилень та спроб самогубства, які почали виникати у таборі.
Свята Меса у таборі
Одного дня, весною, у Оберланген приїхав офіцер, якого німецьке керівництво табору називало приятелем Гітлера. Впродовж трьох днів він переконував коменданта «Ягу» у тому, що Німеччина позитивно ставиться до Польщі, а зокрема – до військовополонених повстанців. Йому йшлося про утворення польського жіночого легіону, який вів би боротьбу із Червоною Армією. Польське керівництво табору порадило емісарові Гітлера, щоб той звернувся до Коменданта Армії Крайової, Генерала Бора-Коморовського, який також був військовополоненим, але у Третьому Рейху.
Після безрезультатного візиту приятеля фюрера, у табір прибула група німецьких офіцерів. Її завданням було одержати від польського коменданта табору довідку про те, що в Оберланген дотримуються Женевської конвенції. На чолі групи стояв начальник таборів в цьому регіоні. Він хотів переконати польське командування табору не надсилати до Женеви рапорт про те, що поручик Трейбер ображає коменданта «Ягу». Перед тим вищезгаданий начальник таборів сказав їй, що «плювати хотів на Женевську конвенцію», а потім вистрілив в її напрямку з пістолета, на щастя, не потрапив у неї.
Наближалася поразка Німеччини і кінець війни. На початку квітня 1945 р. польський 2 протитанковий полк 1 Танкової дивізії генерала Мачека перейшов через ріку Мосу і знаходився на кордоні між Голландією і Німеччиною (поблизу місцевості Тер-Апель). Там цей полк захищав тили. Командувач полку, підполковник Кошутський, одержав інформацію про те, що у 10 км від Тер-Апель знаходиться якийсь польський табір, що дуже добре охороняється. Кошутському також передали, що там знаходяться військовополонені або політв’язні. Підполковник опинився перед дилемою: дозволити німцям ліквідувати поляків (що багаторазово мало місце в інших таборах) чи не виконати наказу. Його полк повинен був дійти лише до Тер-Апель і не входити на німецькі землі. Невиконання наказу могло викликати величезні наслідки стосовно людей у підпорядкуванні підполковника. Командувач вирішив, що сам поїде перевірити, що і хто знаходиться у таборі, про який йому говорять. Він зібрав невеличкий транспортний патруль у складі: 1 танк, 2 американські бронетранспортери, 1 джип, 1 мотоцикл. У патрулі було 12 осіб, у тому числі 6 офіцерів і військовий кореспондент.
Патруль вирушив 12 квітня o 2.00 годині ночі. За Тер-Апель польські солдати увійшли на німецькі землі. Вони обережно просувалися вперед. Поблизу був невеликий лісок – з нього почали стріляти, особи з патруля відповіли на постріли вогнем. За ліском їхнім очам відкрилася пуста рівнина, а десь далеко на горизонті солдати побачили сірі будівлі та характерні для таборів вартові вежі. Підполковник Кошутський віддав наказ, щоб один з бронетранспортерів швидко під’їхав на другу сторону табору. Другий бронетранспортер залишився ззаду, натомість танк повинен був повільно їхати вздовж дротів, щоб викликати відповідне враження. Якоїсь миті командувач побачив, що дроти перериваються, а у тому місці є брама – важкі подвійні дерев’яні ворота, обмотані колючим дротом. Він віддав наказ пробити браму. Танк в’їхав на територію табору, тягнучи за собою залишок конструкції, окутаної дротами.
Ліворуч була вартова вежа, яку поляки обстріляли з танкового кулемета. Після цього з вежі вийшло, тримаючи руки вгору, 12 німців. З будинку, що знаходився навпроти вартової вежі, хтось відкрив вогонь з ручного кулемета. На це відповів танковий кулемет, обслуговуваний оператором. Невдовзі з будинку вийшов німецький майор із сержантом. Він віддав свій пістолет і сказав: «Здаюся я і здаю табір. Ми – солдати, а не гестапо. Будь-ласка, ставтеся до нас відповідним чином».
Польський бронетанковий патруль під’їжджає до однієї із сторін чотирикутника бараків. У напрямку солдатів вибігає якась маленька особа. Вона вдягнута у довге солдатське пальто, що майже торкається землі. В неї на голові – польська військова пілотка із орлом та прапорцем 7 Полку уланів. Виявляється, що це молода і дуже вродлива дівчина. Вона кричить: «English, Francais, Amerikano, Kanada, Sind Sie?»/Англійці, французи, американці, канадці – хто ви?/. «Polacy, Polacy - panienko! Dywizja Pancerna – kochanie»/Поляки, поляки, панночко! Танкова дивізія, люба!/ – кричить їй у відповідь один з солдатів.
Жінки вибігають, а радше вилітають з бараків, як бджоли з вуликів. Частина з них а мундирах, але більшість – у тому, що від них залишилося. Жінки оточують танк і перекривають йому дорогу. Юрба кричить, жестикулює, сміється і плаче. Крізь юрбу протискується пані, на формі якої помітні знаки капітана служби зв’язку. Вона складає рапорт підполковнику Кошутському, представляючись як Мілеська, комендантка табору польських жінок – військовополонених в Оберланген. Підполковник Кошутський, побоюючись атаки німців, хоче негайно вивести жінок з табору. «Яга» виступає проти цього, пояснюючи, що жінки не готові почати марш – серед них є хворі і немовлята. Усі розмови відбуваються серед шаленої радості визволених.
Комендант табору оголошує перекличку на плацу. Жінки швидко і вправно стають на ньому, формуючи чотирикутник. Натовп перетворюється у дисциплінований батальйон. Можна помітити, що це – солдати, які билися на барикадах, на розвалинах своїх домівок, на вулицях своєї Столиці. Вони мужньо стояли навпроти танків і літаків, майже без зброї. Вони не могли скористатися конвенцією, яка наказує поважати поранених і військовополонених. На додачу до усього цього – це не просто солдати, а жінки.
Комендант віддає наказ: «Командирам бараків скласти рапорт». Жінки-командири підходять до коменданта по черзі і – віддаючи честь – складають рапорти. Дівчина ад’ютант записує, скільки осіб на даний момент є у кожному з бараків. Наступні команди: «Батальйон, струнко! Рівняйсь праворуч. Пане полковнику, доповідаю, що перед вами – батальйон жінок, які захищали Варшаву. Чисельність: 1.716 солдатів на плацу, 20 – в шпиталі, 7 немовлят. Батальйон, струнко!».
Складання рапорту у визволеному таборі
Підполковник Кошутський проходить поміж лавами. Він ледь стримує зворушення. Це – хвилина визволення, якої жінки-солдати очікували за колючим дротом впродовж шести місяців.
Стоячи перед колонами, підполковник говорить: «Солдати Армії Крайової і товариші по зброї. Це – історичний момент, у який на німецькій землі зустрічаються два роди Польських Збройних Сил… Нехай цей день, 12 квітня, назавжди залишиться у нашій пам’яті і буде вінцем устремлінь та праці… Ви – вільні. Хай живе Польща!»
Ад’ютант табору виймає з кишені зім’ятий шматок полотна, який італійський священик піднімає на флагшток. На вітрі полощеться біло-червоний прапор. З лав чути слова польського гімну: „Jeszcze Polska nie zginęła”/Ще не загинула Польща/.
Після визволення
Через деякий час жінок, які перебували в Оберланген, перевели туди, де було визначено місце зосередження колишніх польських військовополонених.
Епілог
Подальша доля військовополонених жінок – учасниць Варшавського повстання нагадувала долю їхніх товаришів по зброї – чоловіків.
У 2 Корпусі в Італії
Частина з них вирішила повернутися на Батьківщину. Там впродовж багатьох років те, що вони були солдатами АК, було тавром. Комуністичні органи влади ставилися до них із небажанням, а іноді навіть ворожо. Інші жінки обрали еміграцію, поселяючись у Великобританії, Сполучених Штатах, Канаді та інших країнах світу.
Однак, усі вони не забули про найважливіше – про те, що вони – патріотки Польщі.
Прапор Жіночого середовища з Оберланген
підготував: Мацей Янашек-Сейдліц
на основі матеріалів:
Вітольда Конецького, Станіслава Копфа,
Ядвіґі Косунь Кваснік Бадмаєвої,
Яніни Кулеші-Куровської, Марека Ней-Kрвавіча,
Яніни Скаржиньскої, Даміана Томчика.
переклад: Ірина Кулеша
Copyright © 2016 Maciej Janaszek-Seydlitz. All rights reserved.