Виробництво німецьких тяжких гармат та винищувачів

          13 березня 1938 року відбувся Аншлюс (анексія) Австрії. 14 березня 1938 року Гітлер видав закон про приєднання Австрії до Великого Рейху як «Східна марка» («Ostmark»). Таким чином здійснилися прагнення деяких політичних кіл обох держав, які формулювалися невдовзі після закінчення I світової війни.
          Гітлер, під час виконування своїх далекосяжних планів, висував вимоги також у напрямку Чехословаччини. Насамперед він вимагав приєднання до Німеччини Судет, які знаходилися на території Чехословаччини, де мешкала численна німецька меншина.
          Німецькі претензії сформулювалися на конференції в Мюнхені 29-30 вересня 1938 року, у якій, крім Німеччини (А. Гітлер), брали участь представники Італії (Б. Муссоліні), Франції (Е. Даладьє) та Великої Британії (А. Н. Чемберлен). 30 вересня 1938 року, без участі Чехословаччини, була укладена угода у цій справі («Мюнхенська угода»). Під тиском з боку західних Великих держав Чехословаччина була зобов’язана погодитися передати Судети у німецькі руки.
<

Німецька меншина вітає загони вермахту, які входять на територію Судет

          Це не був кінець поділу Чехословаччини. При нагоді Польща вимусила від Чехословаччини повернення їй Заолжя (пол. «Zaolzie») – області суперечки між цими державами у 1919-1920 роках. Заолжя, після польського ультиматум, було перейняте польським військом протягом 2-11 жовтня 1938 року. 2 листопада 1938 року Угорщина зайняла південну Словаччину та Закарпаття. 16 березня 1939 року залишок Чехословаччини приєднався до Третього Рейху як Протекторат Богемії і Моравії. На території Словаччини створено Першу Словацьку республіку – сателіт Німеччини.

Німці на празьких Градчанах

          Німці, завдяки зайняття Судет, одержали добре укріплену територію та великі промислові заводи, між іншим військові заводи «Шкода», яких виробничу потужність можна було порівняти з тодішньою оборонною промисловістю в Англії.

          Наступною у черзі була Польща. Польський уряд не погодився на німецькі претензії, які стосувалися, між іншим, статусу Ґданська та т. зв. «польського коридору» (пол. «korytarz gdański»). Німці почали переговори зі східним сусідом Польщі. Їх метою було вироблення спільної політичної та військової політики проти Республіки Польща. 23 серпня 1939 року в Москві був укладений «Договір про ненапад між Німеччиною та Радянським Союзом» званий «Пактом Молотова-Ріббентропа». Додатком до пакту був секретний протокол про поділ зон впливу. Держави Прибалтики: Латвія, Фінляндія та Естонія, а також румунська Бессарабія були передбачені у зоні впливу СРСР. Якщо йшлося про Польщу – розділова лінія знаходилася вздовж рік: Нареві, Вісли та Сяну.

Сталін з міністром Ріббентропом

          Вибух війни з Польщею був передбачуваний вже протягом декількох днів. 23 серпня під час наради командувачів вермахту в Оберсалзберґу – Гітлер сказав:
          «... Зруйнування Польщі знаходиться на передньому плані. Нашою метою є знищення живих сил неприятеля, а не, щоб добратися до визначеної лінії... Я перекажу пропаганді якийсь привід, щоб обґрунтувати вибух війни – неважливо, чи він буде вірогідний. Ніхто не буде питати переможця – «Він говорить правду, чи ні».
          Протягом початку та ведення війни не йдеться про закон, але про перемогу. Співчуття слід викинути із серця. Слід поводитися брутально... Закон належить до сильнішого...
          Тому я приготував мої команди черепів з наказом вбивання без співчуття та пардону всіх чоловіків, жінок та дітей польського походження...»

          1 вересня 1939 року вранці німецькі війська, які здійснювали план «Вайс» (нім. «Fall Weiss», пол. «Plan Biały», «Wariant Biały»), атакували польську територію з півночі, заходу та півдня. Німецькі сухопутні війська, які атакували Польщу, налічували 1,8 млн солдатів, 11 тис. гармат, 2,8 тис. танків та близько 2 тис. літаків.

Броненосець «Шлезвіг-Гольштейн», який обстрілює Вестерплатте

          Поляки розпоряджували близько 950 тис. солдатів, 4,3 тис. гармат, 475 танками та 463 літаками. У всіх відношеннях польські збройні сили були у гіршій ситуації. Вона погіршилася ще більше, коли 17 вересня 1939 року до війни приєдналася Червона армія, яка атакувала Польщу зі сходу. Результат конфронтації був однозначний – Польща не мала ніяких шансів у цій сутичці. Дві великі тоталітарні держави, які налічували майже 270 млн населення, виступили проти Республіки Польща, яка налічувала тільки 35 млн населення.

Німецькі та радянські генерали на параді перемоги у Бресті 22 вересня 1939 року

          Німецькі війська, завдяки чисельної переваги та кращого устаткування, йшли вперед. Польські армії відступали у тяжкій боротьбі. Фронт повільно наближався до Варшави. Від першого дня війни бомбардували столицю. Проти німецьким бомбардувальником та винищувачам боролося близько 50 польських бойових літаків. У перших днях вересня вони збили 50 машин ворога та ушкодили 20 наступних. На жаль, Польща втратила 38 машин, що позбавило Варшаву майже цілого авіаційного захисту. Цілий тягар оборони проти нальотам ліг на зенітній артилерії. Ця зброя добре впоралася, тому що збила 106 німецьких літаків під час оборони Варшави. На жаль, незважаючи на зусилля польських льотчиків та артилеристів, не вдалося захистити столицю від бомбардувань, які спричинили великі знищення військових та передусім цивільних об'єктів.

          2 вересня сили XVI Танкового корпусу німецької 10 Армії, після розбиття польської оборони неподалік Ченстохови, рушили у напрямку Варшави. Після боротьби 5 та 6 вересня поблизу Пйотркова-Трибунальського та Томашова-Мазовецького корпус міг безперешкодно йти до Варшави. 4 Танкова Дивізія під командуванням ген. Георга-Ганса Райнхардта, яка входила до складу корпусу, почала танковий рейд на Варшаву. Дивізія розпоряджувала близько 260 танками, 4 механізованими піхотними батальйонами та близько 36 гарматами. Ген. Райнхардт не передбачував сильнішої оборони Варшави.

Німецькі танковий загін неподалік Варшави

          4 вересня було вирішено, що треба евакуювати з Варшави до Любліна та його околиць частину уряду,а також центральні установи. 5 вересня ввечері виїхав з Варшави президент Ігнацій Мосціцький у напрямку Любартова. Вночі з 6 на 7 вересня біля 2.00 години Варшаву залишив уряд та відправився до Луцька. Головнокомандувач Маршал Е. Ридз-Сміглий виїхав до Бреста над Бугом, а у Варшаві залишив начальника штабу – бригадного ген. Вацлава Стахевича.

          Тим часом до Варшави прибувала допомога. Між іншим, 7 вересня 1939 року з’явилися два батальйони: 2 та 3 40 піхотного полку «Львівських дітей» під командуванням комполку підполк. Юзефа Каляндика.

Відзнака 40 піхотного полку «Львівських дітей»

          Відразу вони були направлені на територію «Варшави Захід», до якій входили: Раковець, Охота та Воля. 7 рота 40 піхотного полку разом з артилерійською батареєю зайняли позиції по обох боках вулиці Ґурчевська.

Польські сапери біля вилиці Ґурчевська

          5 рота зайняла сектор між вулицею Вольська та колією, а 8 рота під командуванням старшого лейтенанта Здзіслава Пацака зі взводом бронебійних гармат зайняла Редут 56 (так званий Редут Совіньського) на стику вулиць Вольська, Елекцийна та Редутова. На південно-західним кінці редуту, назовні укріпленого муру, стояв невеликий костел св. Лаврентія.

Костел св. Лаврентія на Редуті 56

          Старший лейтенант Пацак, після прибуття на місце, негайно почав приготувати сектор до оборони. З командирами взводів обговорив детально напрямки вогню, розміщення бронебійних гармат, кулеметів, гранатометів та солдатів. З командиром роти кулеметів – вогневу підтримку важкої автоматичної зброї та мінометів. З командиром артилерії – артилерійську підтримку.

Старший лейтенант Здзіслав Пацак

          Старший лейтенант Здзіслав Пацак пригадує:
          «На передпіллі – відкриті, широкі овочеві поля, вздовж дороги – лінія засік. Вал редуту є досить високий – близько шість метрів, якщо рахується від дна, яке знаходиться вздовж рову. Неподалік одноповерхові будівлі, невеликі муровані доми та сади. Ззаду, близько два з половиною метри за валом, який оточує православне кладовище, стоїть мурована огорожа… Направо від валів починався вже сектор 7 роти… У цьому місці бронебійна гармата мала широку зону обстрілу.
          На лівому боці вулиці Вольська найважливішим... місцем був... завод «Добролін»... Звідти, від вулиці Яна Казімєжа, починався сектор 5 роти II батальйону... Неподалік вулиці Вольська знаходився завод велосипедів (Каміньського).»

Сектор, якого захищав загін старшого лейтенанта Пацака (мапа з 1939 року)

          На вулиці Вольська, на лінії заводу «Добролін» (точно вул. Вольська 157/163), збудували барикаду з двох трамваїв заповнених каменями, які розміщено впоперек вулиці. На боках були вкопані залізні бруси, а посередині барикади залишено вузький проїзд шириною одного автомобіля. Сапери приготували засіки та протитанкові рови. Ззаду, навпроти костелу, знаходилися зосередження кулеметів та дві бронебійні гармати.
          Населення Волі добре співпрацювало з військом. Зголосилося багато добровольців, які після отримання зброї вступали до підрозділів, які знаходилися у кожному секторі. Утворювалися команди, які гасили пожежі та озброєні патрулі з пов’язками на руках, які забезпечували залишені доми перед крадежем. Утворені робітничі команди вистежували диверсантів та саботажників, які могли з’явитися на території сектора з прибуваючим натовпом біженців. Багато мешканців добровільно допомагало копати рови або будувати протитанкові перепони. Добровольців було дуже багато – інколи бракувало навіть спорядження.

          На території хімічного заводу «Добролін» знаходилося багато бочок наповнених терпентином.

Завод «Добролін»

          У випадку авіаційного нальоту були вони великою загрозою для укріплень та домів розташованих неподалік. Старший лейтенант Пацак використав її цікавим способом для оборони передпілля Редуту 56.

Бочки з терпентином

          Командир сектора вирішив перекотити її вздовж вулиці Вольська далеко на передпілля, де під час боротьби знаходилися позиції неприятеля. Перекотили цих бочок майже сто. Виявилося, що у заводі знаходяться додатково величезні підземельні збірники терпентину. На жаль, не можна було вже з цим нічого зробити.
          Під час перекидання бочок на передпілля з’явилися німецькі літаки та скинули бомби поблизу заводу. Запалилася у нього решта бочок. Старший лейтенант Пацак наказав негайно усунути військо з території заводу. Команди, які ліквідували пожежі, швидко провели акцію та вогонь протягом декількох хвилин був опанований.

          До столиці постійно прибувало багато біженців. Входили на територію Волі через прохід у барикаді. Це була загроза для оборони, тому що разом з біженцями міг несподівано влізти неприятель. Старший лейтенант Пацак, незважаючи на розпорядження командування, щоб закрити барикаду, пішов на риск. Не міг дозволити, щоб натовпи безборонних людей залишилися на передпіллі без жодної оборони. Весь час тривали поспішні роботи пов’язані з укріпленням сектора. Таким способом пройшли 7 та 8 вересня.

          Після стокілометрового маршу 8 вересня о 17.00 годині передня частина німецької 4 Танкової Дивізії ударила на південно-західні передмістя Варшави. Німці булі впевнені, що здобудуть Варшаву дуже швидко.

Німці на Волі

          Танки були прикрашені прапорцями зі свастикою. Німці вели атаку на Охоту вздовж вулиці Ґруєцька. Напад ворога провалився з приводу сильного вогню польської артилерії та бронебійних гармат. Декілька танків було ушкоджених. Решта відступила разом з піхотою.

          У другий раз німці атакували 9 вересня. Після бомбардування о 4.45 та приготування артилерії, о 7.45 відбулася наступна атака, у якій брало участь 25-30 танків. Боротьба відбувалася на вулицях: Ґруєцька, Жвірки та Віґури, Щенслівєцька та на площі Нарутовіча. Поляки відбили всі атаки. Німці зазнали великих втрат у спорядженні та людях. У зв’язку з нестачею успіху на Охоті ген. Райнхардт вирішив атакувати Волю. Найсильніша боротьба відбулася у зоні оборони 8 роти.

          Старший лейтенант Здзіслав Пацак пригадує:
          «Світанок 9 вересня був вже близько. Біженці розповідають, що неприятель наближається... Бойова готовність… Зміцнюю розвідувальну службу... Оголошую, що відкриття вогню – тільки на мою команду. Сигналом буде звук труби, одночасно будуть використані інші засоби зв’язку... Я зайняв позицію ззаду барикади, на валу неподалік костелу. Біля мене – трубач-спостерігач. Під рукою – телефонічний апарат...
          Солдат чекає. Повна бойова готовність… Вертається розвідка. Отримую рапорт: танкова колона наближається, одночасно жене перед собою натовп біженців... Біженці біжать галопом. Пішоходи намагаються сховатися у підворіттях домів. Вдалині мигнула брунатно-зелена пляма. Одна. Друга. Танки. Я поглянув на трубача. Він трясся від хвилювання.
          Передня частина колони ворога, яка гнала перед собою густий натовп біженців, на наших очах відкрила вогонь з кулеметів... На вулицю упали перші трупи... Танки та автомобілі вистрілювали незліченну кількість патронів. Люди у паніці гнали щосили, падали з ніг з приводу возів та коней, які їхали, намагалися за всяку ціну добратися до барикади. Танкова колона є швидша... Потворний, сталевий каток досягає та перекочується через натовп, який втікає у паніці. Гусениці та колеса вбиваються в людей, роздавлюють покинуті вози, тачки, дитячі коляски… Як упалі маріонетки – раптом знерухомілі тіла людей та тварин – зникають під сталлю, яка дихає вогнем...
          Найбільшим бажанням – кинутися, щоб допомогти людям, які гинули. Але треба допустити неприятеля якнайближче. Кусаю губи та дивлюся на різню десяток людей... Танкова колона все ближче… Дивлюся та оцінюю силу вогню неприятеля... Мстиво стверджую тихо, що мої концепції були слушні. Ворог на невеликій території зібрав занадто велику силу вогню – він не зможе її розвинути. Це зможе зробити тільки передня частина колони… Танки все ближче. Все ближче...
          Колона натискає на натовп зі смертоносним натиском... Солдати піхоти зістрибують з автомобілів та біжать за людьми... Ворог «очищає» простір перед зруйнуванням останньої перешкоди, якою є, на його думку, барикада з червоних величезних тіл звалених трамваїв, возів та брусів.

Німецькі танки під час атаки на Волю

          Натовп зменшується. Струмені вогню постійно відкривають в ним нові просвіти. Весь час прибувають танки та бронеавтомобілі. Вони починають сповільняти та рости на наших очах. Ми ще чекаємо. Секунди тягнуться. Я не відвертаю очей від ворога… На цілій лінії з нашого боку ніхто ще не стріляє… Трубач зараз біля мене, у рові, неначе не довіряючи своїй майстерності, нервово прикладає до губ мундштук труби. Він гарячково дивиться на мене...
          Перші танки та мотоциклісти знаходяться вже на відстані ста метрів від нашої лінії. Довше чекати не можна. Останній раз дивлюся на колону, яка виглядає на впевнену у собі як під час параду.
          - Трубач! Сигнал!
          Стало гаряче. Не пролунали ще перші такти, а здавалося, що на Вольську звалилося пекло. Ураган снарядів пришпилив та придушив до землі танкову колону. Атака була несподівана – ціла передня частина колони завмерла з приводу сильного залпу, який краяв її вздовж і впоперек вогнистими потоками заліза...
          Точніше прицілювання та вибір цілі було неможливе. Ціль була велика. Вона була розміщена на цілій ширині вулиці та сягала далеко у глибину. Треба було спішитися! Спішитися!!!
          Артилерія, протитанкові гармати та міномети гарячково вибирали цілі... Солдат, який стріляв з кулемету, бив цілими чергами, снаряд за снарядом через цілу ширину колони, тому що він всюди потрапляв...
          Артилерія відразу також відрізала вогнем можливість підтягнути підкріплення та вивести назад німецьке важке спорядження. Піднімалися полум'я. Вже три танки затрималися у передній частині колони та загородили дорогу. Вибігли з них німецькі солдати та у паніці промчали між машинами, щоб знайти за сталевими стінами захист від натиску вогню. Повітря пересікли перші німецькі стогони та кликання.
          Я не відчував співчуття. Під нашими патронами вили ті, котрі декілька хвилин тому сікли залпами безборонний натовп. Ситуація повністю змінилися… Наші солдати, які перед моментом бачили різню земляків та чекали на момент помсти, зараз спішилися, двоїлися та троїлися...
          Німці нарешті опам'яталися. Їх першою думкою було форсування барикади. Вони намірилися зробити те саме, що оживило цивільних людей, які безпорадно металися перед ними. Вози рушили вперед, німці почали стріляти... Натиск доведеної до відчаю передньої частини колони на лінію барикади зростав. Піхота, під покровом та з підтримкою вогню бронеавтомобілів, починає атаку...
          Несподівано запалюються бочки з терпентином, які ми викотили на передпілля. У танках та бронеавтомобілях палає полум'я. Спочатку невелике полум’я починає сполучатися у язики вогню, п'ястися вздовж і впоперек, аж ціле скупчення зупинених бронеавтомобілів заливає червона лавина. Полум'я гуде. Ми бачимо як пожежа охоплює вбитих та постраждалих. Німці не мають часу, щоб вискочити з лазів, які відчиняли у паніці. Вогонь досягає їх під час стрибка. Вони все голосніше кличуть на допомогу. Вогонь не знає співчуття. Він постійно нищить також польські патрони.
          Жар полум’я, який весь час збільшувався, та сила артилерійських вибухів, викидає вгору бочки з терпентином, які під час спадання вниз палають новими стовпами вогню. Вже від моря терпентину, яке розливалося, зайнялися вози ворога з амуніцією. Гук автомобілів, які вибухають, заглушає наш вогонь...
          Ворог перестав атакувати. Переляканий та оглушений шукав тільки врятування... Махина, яка атакувала, втратила розбіг. Розбитою передньою частиною колони керувала тільки одна команда: рятувати власне життя.
          Зараз навіть частина домів починає горіти... Під час ведення вогневої завіси наша артилерія унеможливила втечу на зад колони. Вона зробила це дуже докладко та спричинилася до впадання у «безодню» автомобілів, які постійно прибували з боку марявіцького костелу. Їх водії не знали про погром, а хотіли брати участь у боротьбі. Ущелина смерті втягує постійно нові машини. Розширюється територія, на якій знаходяться знищені бронеавтомобілі.
          Над сектором, який дуднів від стріл, з-за червоних димів, які охопили нас пекельним клубом, зараз над дахами, можна почути літаки ворога. Вони знижуються, виглядають, але не зможуть визначити розміщення польських скупчень вогню, отже вони відлітають. За ними наступні з таким самим результатом...
          Німці були позбавлені розвідувальних пунктів та умов для успішного ведення вогню. Вони стріляли сильно та густо, однак неточно. Стиснені між домами втікали перед чергами та металися серед величезних бронетанкових машин. Вони більш нагадували сполохнуті та перелякані тварини, а ні добре вишколених солдатів.
          Ззаду постійно намагаються допомагати в атаці танки, які над’їжджали. Вони ще не зазнали сили та цільності наших досконалих артилеристів. Танки їдуть дорогою, прориваються через знищене власне спорядження та роздавлюють своїх постраждалих та поранених солдатів. На кінець вони зупиняються, тому що хтось попав в них снарядом, або у паніці відступають та ударяють у машини, які саме над’їжджали. Німецька атака остаточно провалюється.
          Я дивився на дорогу від барикади до місця, де в’їжджали нові автомобілі. Незважаючи на густі клуби диму та сморід гару, я глибоко дихнув... Саме зараз відбувався кульмінаційний момент. Ми могли повністю знищити німців... Я вирішив та дав команду: - Брати штурмом! Іти на багнети! Команда перекотилася вдовж лінії. Піхота приготовляється до атаки та насаджує багнети. Солдати піднімаються з окопів.
          - Ура! Ура! Ура!
          Одночасно гримнули всі кулемети, які захищали атаку піхоти. Солдати з блискучими багнетами бігли вперед... Було чутно короткі раптові сутички. Нападаючих, які чинили опір, ліквідували без пардону. До атаки пішли всі... Бігли офіцери разом зі солдатами. Однаково кричали та прагнули боротися з ворогом… Кожний дім, кожне подвір’я, а часто навіть вигин, був окремим місцем боротьби...»

Меморіальна дошка на Редуті 56 (фотогр. Яніна Маньковська)

          Німецькі атаки 9 вересня на Охоту та Волю скінчилися безумовною невдачею. Поляки вигнали з передпілля невеликі групи, які залишилися без захисту танків. Німці втратили протягом 2 днів (8 та 9 вересня) загалом 45 танків. Наступних 40 було зупинених – частину з них німці забрали та правдоподібно відремонтували. 4 Танкова Дивізія втратила 1/3 танків, з якими почала атаку. Ці великі втрати примусили ген. Райнхардта до припинення атаки та виведення військ на початкові позиції. Він дійшов до висновку, що без використання тяжкої артилерії, вогнеметів та спеціального саперного спорядження, не можна напасти на місто.

          Німці намагалися найти інші недосконалі пункти польської оборони. Вони відмовилися атакувати столицю та вирішили обступити її облогою в зв’язку з наступними невдачами. 15 вересня німці почали замикати кільце, яке оточувало Варшаву. Почалися регулярні бомбардування та артилерійський обстріл. Протягом деякого часу був навіть спокій. Німці зосередили свої зусилля на ліквідації польських сил на Бзурі, з якими надходив до Варшави ген. Кутшеба. 17 вересня до міста дійшла інформація, що на польські Східні креси ввійшли росіяни. Польща стала предметом атаки двох агресорів. Це занадто не впливало на настрій мешканців Варшави, але важливо погіршило ситуацію польських військ, які весь час боролися у державі.

          Вранці 20 вересня з боку Лясек та Венґльової Вульки з’явилися у Варшаві залишки армії «Познань» під командуванням ген. Кутшеби. Кільце, яке оточувало Варшаву, німці остаточно замкнули та почали приготувати генеральну атаку на місто.

          24 вересня 1939 року президент Варшави Стефан Шажиньський виголосив відому промову в радіо, під час якого сказав:
          «Я хотів, щоб Варшава була велика. Я вірив, що буде велика. Я разом з моїми співпрацівниками планував та робив ескізи великої Варшави.
          Та Варшава є велика. Це відбулося швидше, ніж ми передбачали. Не через п’ятдесят років, не через сто, але вже сьогодні бачу велику Варшаву.
          Коли зараз я говорю до вас, бачу через вікно Варшаву у хвалі, яку оточують клуби диму, яка є червона від полум’я вогню, яка є знаменита, велика, яку не можна знищити, яка бореться...»

          25 вересня німці почали інтенсивні бомбардування Варшави, у масштабі, якого ще ніхто не бачив. В акції брало участь понад 400 німецьких бомбардувальників. На місто скинули 560 тонн фугасних бомб та 72 тонни запалювальних бомб. Німці почували себе зовсім безкарно перед недостачею польської авіації та слабістю протилітакової оборони.

Німецькі бомбардувальники, які пікірували

          Льотчики, які бомбардували, не керувалися жодними гуманітарними міркуваннями та міжнародними конвенціями. Вони переважно атакували цивільні об’єкти. Не заощаджували жодних будинків, пам'яток старовини та костелів. Руйнували цілі житлові райони. У руйнуванні допомагала їм також німецька артилерія. Вогонь зосереджували на електростанції, фільтрах, станції водопровідних наносів, газовим заводі, телефонній мережі.

Воля, яка горить

          Метою акції було тероризування населення Варшави, позбавлення її зовсім духа опору. Бомбардування тривало безперервно з 8.00 до 18.00. Німці поводилися у Варшаві як на експериментальному полігоні з метою перевірення на практиці теорії повітряної війни італійського генерала Хуліо Доугата. У меншому масштабі у 1936 році вони перевіряли це на малих іспанських містечках Дуранґо та Герніка.

Зруйновані доми на Волі та Колі

          26 вересня Німці намагалися ще раз форсувати оборону столиці. Завзята боротьба відбувалася у багатьох секторах оборони. Акція німецької армії не дала очікуваних результатів. Більшість польських позиції було збережених, лінія головної оборони не була переламана. Однак, польське командування вирішило закінчити боротьбу та почати говорити з німцями про капітуляцію. Причиною була дуже важка ситуація цивільного населення, яке у результаті бомбардувань було залишене без харчів, води та медичної допомоги. Це загрожувало непередбаченими наслідками з приводу дальшої облоги.

Ситуація Варшави 27 вересня 1939 року

          27 вересня почалися переговори про капітуляцію – перше у Сулеювці, потім на висунутим командним пункті німецької 8 Армії у Раковці неподалік Окенція. З боку Польщі брали участь у них ген. Кутшеба та полк. Праґловський. 28 вересня 1939 року о 13.15 год. підписали акт про капітуляцію Варшави. Оборона Волі тривала постійно до кінця облоги Варшави, тобто до 28 вересня 1939 року.

Підписання акту про капітуляцію Варшави

          29 вересня 1939 року почали виходити з Варшави до полону перші колони польських солдатів. Остання колона командирів Варшави з генералами: Румель, Кутшеба, Чума, вийшла пополудні 1 жовтня 1939 року. Одночасно того ж дня коли Варшаву залишали останні колони полонених, до центру міста входили німецькі загони. О 15.00 год. німці станули на варті у Комендатурі Міста та оголосили за допомогою мегафонів, що їх війська зайняли Варшаву.

Німці, які входили до Варшави

          Під час оборони Варшави 1-28 вересня 1939 року загинуло близько 5 тис. солдатів, близько 16 тис. будо постраждалих. Загинуло близько 15 тис. цивільного населення столиці, кількадесят тисяч було постраждалих. У німецький полон потрапило близько 5 тис. офіцерів та близько 97 тис. шерегових солдатів.

Оборонці Варшави ідуть до німецького полону

          Близько 12% будинків було зруйнованих, у цьому багато пам’яток національної культури найвищого рівня. Матеріальні втрати у місті оцінювали на близько 3 млрд. тодішніх польських злотих. Над Варшавою та районом Воля почалася «темна ніч» гітлерівської окупації.

          У день капітуляції відбулася ще одна важлива подія в історії Польщі. 28 вересня 1939 року в Москві Молотов та Ріббентроп уклали «Договір про дружбу та кордони між СРСР та Німеччиною», який затверджував четвертий поділ Польщі. У секретному протоколі, який був додатком до договору, визначено сферу впливу обох агресорів на території Польщі. Любельщину та частину Мазовії передбачено німцям, польські Східні креси приєднали до СРСР. В обмін за Любельщину погодилися, щоб росіяни зайняли Литву. Крім того у протоколі знаходилася декларація про спільну боротьбу з польськими прагненнями незалежності. У результаті поділу з німецького боку знаходилося 48,5% території II Річі Посполитої та близько 20,4 млн. населення. Радянська Росія отримала 50% території та близько 14,3 млн. населення. Радянський Союз переказав Литві Вільнюс з найближчою територією, яка охоплювала близько 1,5% території Польщі та близько 500 тис. населення. Ця територія вже протягом декількох місяців повернула до СРСР після анексії Литви у серпні 1940 року.

          Командувач оборони Редуту 56 на Волі – Здзіслав Пацак, якому у вересні 1939 року надали звання капітана, разом з іншими польськими солдатами після капітуляції Варшави, потрапив у німецький полон. Він потрапив до табору військовополонених у Вольденберґу. Він намагався тричі втікати. Третя відважна спроба, здійснена у березні 1942 року, закінчилася успіхом. Капітан разом з четвіркою офіцерів, після багатьох пригод, дійшов до Варшави. Відразу він почав служити у Армії Крайовій під псевдонімом «Кузьмірський». У листопаді 1942 року був призначений заступником та операційним головою Організації Спеціальних Акції «Оса». У 1943-1944 роках він був командувачем Партизанської Карпатської Дивізії львівської області «АК». Тоді йому надали звання підполковника Армії Крайової. Він став також Кавалером Золотого та Срібного Хреста «Virtuti», Хреста Хоробрих та інших військових відзначень. Він був арештований членами НКВС, потім ув’язнений на Луб'янці. Давав показання як свідок під час «процесу шістнадцяти» у Москві. У 1946 році він вернувся до країни. Через деякий час був знову арештований, на цей раз членами Управління Безпеки (пол. «UB»). У в’язниці у Равичі та Вронках він провів 6 років. Здзіслав Пацак умер 27 січня 1981 року в Кракові.

          11 квітня 2005 року міська рада у Варшаві, за пропозицією ради району Воля, вирішила назвати сквер, який є розташований у розвилки вулиць Вольська і Каспшака та кінчиться на сході вулиці Ордона, іменем Полковника Здзіслава Пацака- Кузьмірського.

Сквер Полковника Здзіслава Пацака- Кузьмірського