Різанина Волі

          Варшавське повстання, для значної частини варшавського суспільства, у цьому для населення Волі, було здивуванням. Однак радість у перших годинах була велика та спонтанна.
          Люди виснажені тиранією окупанта, зараз сподівалися швидкого кінця понад п'ятирічного кошмару.

          Те, що відбулося на Волі під час наступних днів Повстання перевищувало всі очікування...
          Німецькі ескадрони смерті перекочувалися через район. Вони ішли від західних застав у напрямку центру Варшави, "вирізували" все, що живе, руйнували та палили цілу інфраструктуру.

          Різанину Волі німці здійснили на невинних людях. Вони виволікали з квартир цілі сім'ї. Серед них були хворі, діти та немовлята.
          Убивства здійснювали у подвір'ях, на більших площах, вулицях... за допомогою ручної зброї, кулеметів, які знаходилися на підпірках на землі, гранат, а навіть танка, з якого гармати стріляли до людей на вулиці Вольська неподалік вулиці Елекційна.

          Німці вибивали цивільне населення будинок за будинком, вулиця за вулицею... Вони здійснили цього знищення протягом декількох днів, але апогей злочину мав місце 5 та 6 серпня 1944 року. Після здійснення вбивства німці палили доми. Було багато випадків, коли палили людей живцем у підпалюваних домах. Вони їм не дозволяли їх опустити.

          Для частини населення запланували іншу форму смерті - під примусом творили з них "живі барикади" та "живі щити", щоб захищати німецьких солдатів, які атакували барикади повстанців. Від 4 серпня німці ввели також до боротьби бомбардувальники, які занурювалися та бомбардували безперервно район.

          Воля згинула - повбивали в муках її населення, а доми спалили. Вважається, що німці вбили близько 50.000 людей. Це був безпрецедентний акт геноциду на безбороннім цивільним населенні. Протягом декількох днів убили тут понад два рази більше людей ніж у Катині, Харкові та Мєдноє.

          Після вибуху Варшавського повстання 1 серпня 1944 року перша сильна збройна атака німців була направлена на два західні райони Варшави: Волю та Охоту. Німці хотіли забезпечити транспортний шлях для війська із заходу до мостів на Віслі, на Прагу та далі на схід.
          Німці, які атакували від перших днів повстання, втілювали в життя команду Гітлера та Гіммлера, яка наказувала, що "кожного мешканця слід убити, не брати жодних військовополонених". Цю директиву втілювали безжально.
          Після витіснення повстанців з позицій у західній частині Волі німці відразу почали вбивати цивільне населення на території, яку зайняли, та підпалювати доми, часто разом з людьми. Після прибуття до Варшави у днях 3-4 серпня 1944 року німецького підкріплення з території Познані німецька діяльність збільшилася.

          5 серпня німецькі війська почали генеральну атаку на Волю, перший варшавський район на своїй дорозі. У зв’язку з величезною перевагою неприятеля, який мав у своєму розпорядженні танки, артилерію, бронепоїзд та авіацію, повстанці були примушені відступити з частини району у східній напрямок, у напрямок центральних районів.
          На здобутій німцями території 5 серпня почалася безпрецедентна різанина цивільного населення. Каток смерті котився від західного рубежу Волі вздовж вулиць Вольська та Ґурчевська. Спеціальні бронеавтомобілі постачали ескадроном смерті боєприпаси та запасні дула для кулеметів. На різанину придивлявся із командного пункту неподалік вулиць Вольська та Сирени кат Волі ген. Гейнц Райнефарт.

Ген. Райнефарт зі своїм штабом на Волі

          Єжи Яновський, якому в серпні 1944 року було 12 років, пригадує:
          "У Варшаві тривало повстання. Було гарне літо. Ранній теплий ранок 5 серпня 1944 року не проповідував вироку на наш район. Це був п'ятий день Варшавського повстання. Воля горіла, піднімалися клуби диму та сморід спалюваних тіл, панував страх та скорбота. Німці збирали підкріплення людей та спорядження з т. зв. країни Варти - Познані. Можна було почути безперервно канонади кулеметів та поодинокі стріли, а також детонації гранат. Наказом Гіммлера прибули на передмістя Волі загони німецької "відсічі" під командуванням СС - Группенфюрера Гейнца Райнефарта, а також бригада кримінальників та професійних німецьких злочинців підлеглих СС - Оберфюрера Оскара Дірлеванґера. За допомогою танків та бронеавтомобілів почався навальний штурм міста від заходу, якого головним шляхом до центру Варшави була вулиця Вольська.
          Поблизу будинку, де ми мешкали на Волі на вулиці Совіньського, з'явилася штурмова група солдатів у німецьких формах обвішаних кулеметними стрічками та гранатами. Це були німецькі загони та їх колабораціоністські союзники: росіяни та українці. Краєвид був жахливий. Страх не дозволяв рухатися та дихати. Кільканадцять солдатів вбігло до будинку та плюндрувало і грабувало квартири. Переляк, який нас охопив, не можна описати. Раптом ми почули стріли та двомовні крики: "raus", "выходите скорей", "schnell". Всі мешканці нашої кам'яниці кинулися до виходу та у цей момент знову ми почули команди: "hände hoch", "руки вверх", "под стенку".
          Під стіною дому від вулиці німці сформували шеренгу людей, які стояли обличчям до стіни з піднятими руками. У цій шерензі, яка складалася з сусідів, стояла наша мама з двійкою молодших дітей (10 та 12 років).
          На відстані декількох метрів від нас стояв Штурмовий Загін з пістолетами-кулеметами в руках. Ми чули скавучання людей: "пощади". Жахливість підсилювалася. На момент запало мовчання, можна було почути тільки брязкіт заряджаних боєприпасів. Через момент все мало скінчитися.
          У цьому переломним моменті між життям та смертю, сталося чудо. З напрямку вулиці Ґродзіська бігло двох німців, які стріляли вгору, на знак, що чогось хочуть. Коли вони прибули на місце виявилося, що це було двох німецьких офіцерів з вермахту та "Bahnschutz". Один з них був Комендантом Залізничного Відділення, який існував від декількох років окупації неподалік залізничного під'їзного шляху поблизу нашого дому.
          Після драматичних переговорів зі Штурмовим Загоном, які тривали вічність, та невідомих нам аргументів офіцерів, німці відступили від страти. Ми були врятовані! Рятунок, як пізніше виявилося, був завдяки мешканки нашого дому, сусідки з верхнього поверху, яка знала німецьку мову та коли побачила наростаючу драму побігла щосили благати їх про порятунок. Таким способом вона врятувала нас від нехибної смерті."
          Сім'ї Яновських вдалося у цих драматичних обставинах видобутися з Волі та дістатися до поблизьких Влох. Збереглися від загибелі. Однак, більшості мешканців району не пощастило. Показання нечисленних людей, які врятувалися, представляють потворний опис трагедії.

          Страти мали масовий та організований характер. Їм супроводжувало звірство та зґвалтування. Німці не заощаджували нікого - літніх людей, дітей, жінок, лікарів, ксьондзів. Німецькі загони, які посувалися у напрямку Волі, залишали за собою тіла тисяч убитих людей. Злочини були скоєні майже у кожному вольському домі, заводі, парку, на більшості вулиць, у подвір'ях, воротах. Гітлерівці грабували та підпалювали доми.

Воля, яка горить

          Убивці посувалися систематично в глибину району. Реляція з місць злочину, яка знаходитися у тексті, є показанням безпосередніх свідків, яке давали перед Комісією з розслідування німецьких злочинів у Польщі.
          На території церкви св. Яна Клімака на вулиці Вольська німці скоїли особливий злочин на дітях-сиротах з Православного дитячого будинку на вулиці Вольська 149.

Вольська церква (фотогр. Я. Маньковська)

Дошка присвячена дітям, яких убили (фотогр. Я. Маньковська)

          Вони вбили також інші особи, які шукали притулку у церкві. Дає показання свідок злочину, який зберігся від загибелі, 12-літня дівчинка Марися Цираньська:
          "Наказали нам вийти (з нижньої церкви) на вулицю Вольська. Тут я побачила на трамвайних рейках розміщені кулемети. Нас підвели до рову неподалік паркану церкви. Наказали нам увійти до рову, після чого вистрілили залпом....

Вал неподалік православного кладовища (фотогр. Я. Маньковська)

          Вони стріляли з кулемету та з ручної зброї. Коли всі впали стрілянина зупинилася. Я впала, тому що я постраждала у ліве плече. Крім того відламок ранив мене у скроню та щоку. Коли я лежала, помітила, що невідомий мені чоловік порушився, тоді німці добили його. Коли вони впевнилися, що всі не живуть, від'їхали. Тоді я піднялася та почала кликати... Ніхто не відповідав. Тоді я пішла через Православне кладовище додому на вулицю Елекційна 15. Коли я дійшла, зустріла всіх мешканців дому, також бабусю, тітку Гелену Цираньську та вуйка Станіслава Цираньського.
          У цьому часі прибув до нас мешканець з дому Ганкєвіча з вулиці Вольська 129 та розповідав про страту, яка там відбулася того дня. Тоді вуйко разом з цим чоловіком вирішили піти на місце цієї страти, щоб допомогти постраждалим людям. Я бачила, як увійшли на вал православного кладовища та у цьому моменті зустріли німецьких солдатів, які їх обох застрелили. Я залишилася з бабусею та тіткою Геленою. Ми сховалися у саду неподалік дому.
          Завтра 6 серпня тітка та бабуся, коли почули розмову в домі, пішли у напрямку цих голосів. Це були німці, які їх застрелили. Коли я це побачила, втекла через кладовище...
          Мене арештувало двох українських солдатів. Один з них хотів мене застрелити, але другий був цьому противний. Вони випустили мене. Я пішла до Вольського Шпиталю... Крім мене був там бездомний хлопець, який так як я зберігся від цієї самої страти (його батьків убили неподалік церкви). Цього хлопця звали Кенпіньський."
          Під час різанини згинули батьки дівчинки. Вєсіо Кенпіньський, який зберігся від загибелі, почав утікати перед тим як досягнули його патрони. Він написав про цей злочин книжку під заголовком "Шістдесятий перший". Серед дітей з дитячого будинку збереглися від загибелі дві дівчинки, яким вдалося сховатися у склепі на кладовищі.

Дошка присвячена людям, яких убили неподалік огорожі церкви (фотогр. Я. Маньковська)

          Свої враження з цього місця описав німецький професор права на службі вермахту проф. Ганс Тєме:
          "Першого більш безпосереднього враження ми зазнали на вулиці Вольська перед в’їздом до міста. У центрі кладовища стояла там православна церква, досить сучасна, масивна та з гарним устаткуванням... В її підвалі сховалося декількох мешканців - жінки, чоловіки, старці та діти. Вони забрали зі собою те, що мали найціннішого. Сплюндровані чемодани, одяг, ліжка та інші предмети лежали розкинуті у цілому підвалі... А де були люди?
          Я вийшов сам з підвалу наверх... я обійшов церкву, дійшов до одного зі склепів. Тут були люди! Цих нещасних та правдоподібно цілком невинних біженців, які осмілилися сховатися у Божому домі, зігнали сюди на кладовище та розстріляли - чоловіків, жінок, старців та дітей - всіх. Серед них кружляли рої мух, а вони лежали у калюжі крові та чекали аж спалять їх або погребуть якісь сіпаки чи прислужники... Під час перших днів повстання на особисту команду Гітлера розстрілювали все що польське, незважаючи на вік та стать."

          Особливою жорстокістю прославився батальйон Оскара Дірлеванґера, який складався з кримінальників. На його дорозі знаходилося одне за одним по черзі місце страти. Про злочин у районі парку Совіньського з боку вулиці Вольська розповідає Вацлава Шляхета, яка збереглася від загибелі, тоді 43 роки:
          "У день 5.08.1944 року о 10 год. у подвір'ї нашого дому - Вольська 129, з'явився німецький загін. Було їх кількадесят. Вони були озброєні ручними кулеметами та гранатами. Будинок був великий, налічував понад 150 приміщень та близько 600 мешканців... У будинку залишилося декількох лежачих хворих. Я вийшла з квартири разом з мужем, двома синами та двома дочками. Разом з іншими мешканцями будинку, жандарми наказали нам вийти на вулицю Вольська, перейти дорогу та зупинитися неподалік Парку Совіньського. Відділили чоловіків від жінок, а також матерів від хлопців у віці від 14 років. Поставили нас біля огорожі Парку Совіньського, починаючи від воріт парку... до місця, де стоїть кам'яний хрест.
          Коли я стояла під огорожею, я побачила, що на розі вулиць Вольська та Ордона, стоїть на підставі кулемет, а неподалік нашого будинку на відстані близько 10 м від вулиці Ордона, у напрямку вулиці Прондзиньського, стоїть другий кулемет. Я бачила також третій кулемет, але сьогодні вже не пам'ятаю, в якому місці (стояв ближче вулиці Прондзиньського). З цих кулеметів німецькі солдати стріляли до нас залпом... Я впала на землю. Я не постраждала. На мої ноги падали останки. Була ще жива моя наймолодша дочка Аліна, яка лежала біля мене.
          Коли я лежала, я бачила та чула як німецькі солдати ходили між людьми, які лежали, та копали їх, щоб перевірити хто ще живий. Живих людей добивали поодинокими стрілами з револьверів... Я бачила як солдат підійшов до коляски, де лежали кількамісячні близнята моєї сусідки Якубчик та застрелив їх. Весь час я чула стогони людей, які конали... Останків мужа та синів я не бачила, коли я відходила з місця страт, однак вони безслідно зникнули. Останки обох дочок я бачила..."

Парк ім. ген. Совіньського

Дошка пам'яті у парку ім. ген. Совіньського (фотогр. М. Янашек-Сейдліц)

Ескіз місця страт у парку Совіньського

          Після зайняття Волі німці влаштували у парку ім. ген. Совіньського становище найтяжчого самохідного міномета "Карл". Звідси від 16 серпня 1944 року почали обстріл Варшави великими снарядами вагою 2.200 кг. Солдатам, які обслуговували "потвору", взагалі не заважало, що неподалік них спочивають попели тисяч убитих та згорілих мешканців Волі.

          Протягом "чорної суботи" 5 серпня сівачі смерті працювали безперервно. Дає показання Ян Ґрабовський, який зберігся від загибелі неподалік кузні на вулиці Вольська 124:
          "... 5 серпня 1944 року з'явилося у подвір'ї нашого дому на вулиці Вольська 123 близько 100 німецьких жандармів. Вони станули шеренгою аж до кузні, яка знаходилася у глибині вулиці Вольська № 124, майже навпроти нашого дому... Я вийшов разом з дружиною Францішкою, дочкою Іреною (4 роки) та сином Здзіславом, Єжим (5 місяців). На площі перед кузнею німці наказали, щоб всі лягли на землі. З нашого дому група становила близько 500 осіб. Коли я дійшов разом з сім'єю, на площі вже лежали люди.
          Коли вже я лежав, я побачив, що німці поставили на підставі кулемет... на відстані біля 5 - 10 м. Вони почали стріляти з кулемету та ручних штурмових гвинтівок, а також кидати гранати у натовп людей, які лежали... Після якогось часу стрілянина зупинилася. Я побачив, що німці зігнали нову групу людей... стрілянина тривала з перервами на добивання принаймні 6 годин... Через мене жандарм тричі перейшов чоботами. Я сам не постраждав, але вбили мою дружину та дітей. Я чув як жандарм говорив, щоб убити мого 5-місячного синка, який плакав, після чого я почув стріл та дитина стихнула... Я лежав та удавав убитого... Коли прийшли робітники, які носили трупи, та хотіли мене забрати, я піднявся, забрав з ними трупа та робив те, аж до закінчення роботи. Трупи ми носили на дві купи... аж до заходу сонця. Один стіс був довжиною біля 20 м, другий 15 м, шириною біля 10 м, висотою біля 1,5 м. ... Далі за робітниками, які носили трупи, ходили жандарми та добивали ще живих людей..."

Дошка пам'яті з місця страт (фотогр. М. Янашек-Сейдліц)


Ескіз місця страт

          Про вбивства у колонії Вавельберґа на вулиці Ґурчевська 15 дала показання свідок Якубовська:
          "Дня 7 серпня 1944 о 9 год. вранці, вулиця Ґурчевська № 15. Три п'ятиповерхові корпуси Вавельберґа оточили німці з СС. Вони кинули всередину гранати, навколо поставили кулемети; нікого не відпускають; будинок підпалили з усіх боків; хто виходить є вбиваний; Обпечені люди кидаються з вікон, ніхто не може вийти з полум’я. Вони палилися живцем, тільки завдяки чуду міг хтось звідти видобутися; Я знаю про одну жінку, яка вискочила з 3 поверху вікном та збереглася від загибелі; біля виходу багато трупів людей, які хотіли втекти з полум’я; я бачила серед них жінку з дитиною на грудях.
          Німці оточили будинки з усіх боків. Я передбачаю, що могло бути у цих корпусах до 2.000 (дві тисячі) людей. Ніхто живий звідти не вийшов, мабуть, що завдяки чуду як вищевказана жінка."

          Жахливі показання дала Ванда Феліція Лурє (33 роки), яка мешкала на вулиці Вавельберґа 18, яку назвали пізніше Польська Ніоба:
          " ... До 5 серпня 1944 року разом з трьома дітьми у віці 11, 6 та 3,5 років я перебувала у підвалі будинку Вавельберґа 18. Я була в останньому місяці вагітності. Біля 12 год. ввійшли на подвір'я німці та закликали населення щоб залишили підвали. Після того почали кидати до підвалів запалювальні гранати... На вулиці Вольська 55, перед воротами заводу "Урсус" німці зібрали понад 500 осіб... Через годину ввели мене разом з групою осіб до заводу. У подвір'ї я побачила стоси трупів до висоти 1 м... У групі, де я була, було багато дітей у віці 10 - 12 років, часто без батьків...
          Я благала німців, які нас оточували, щоб рятували дітей та мене. Один запитав, чи я зможу викупитися. Я дала йому 3 золоті персні. Він забрав їх, але офіцер, який керував стратою, наказав приєднати мене до групи, яка ішла на розстріл... Він відштовхнув мене так, що я впала. Він бачив, що я в останньому місяці вагітності. Пізніше ударив та підштовхнув мого старшого синка та кликав: Швидше ти польський бандите!... Діти ішли та плакали... У якийсь момент кат, який стояв за мною, стрілив старшому синкові у задню частину голови, наступні стріли досягнули молодших дітей. Потім стріляли до мене. Я впала на лівий бік. Патрон потрапив у карк, перейшов через нижню частину черепа та вийшов через праву щоку. Я дістала вагінальної кровотечі, а разом з патроном я виплюнула декілька зубів.
          Я була притомна та лежала серед трупів. Я бачила все... Вкінці, коли зробилося темно, страти зупинилися. Кати ходили через трупів, копали, перекидали, добивали живих людей, грабували... Я лежала так серед трупів три дні. Третього дня я почула, що дитина, якої очікувала, є жива. Це додало мені сил та казало думати про рятунок... Після багатьох спроб я видобулася на вулицю Скерневіцька. Я приєдналася до малої групи людей. На жаль, нас піймали українці та загнали до костелу св. Войцеха... Через два дні мене перевезли фурманкою до перехідного табору у Прушкові, звідти до шпиталів у Коморові та Лесьній Подкові... 20 серпня я народила синка..."

Дошка з могили дітей Лурє на Кладовищі Варшавських Повстанців (фотогр. М. Янашек-Сейдліц)

          Син Ванди Лурє живе, є доктором хімічних наук. Весь час бореться за те, щоб ніхто не забув про його Мати та тисячу інших мешканців Волі. У заводі "Урсус", під час одної з найбільших страт, німці вбили близько 7.000 людей з навколишніх домів.

Завод "Урсус" вулиця Вольська 55/57

Дошка присвячена людям, яких убили у заводі "Урсус" (фотогр. М. Янашек-Сейдліц)

          Німецькі вбивці не заощадили також вольських шпиталів. На невеликій відстані один від одного, поблизу вулиць Вольська, Плоцька, Житня та Каролькова, знаходилися чотири шпиталі: Вольський, Кароля та Марії, св. Лазаря та св. Станіслава.

          У Вольському Шпиталі на вулиці Плоцька 26, який мав у своєму розпорядженні 480 ліжка, перебувала певна кількість постраждалих та значна кількість цивільного населення, яке тут ховалося. 5 серпня опівдні солдати вермахту попередили директора шпиталю д-р Юзефа Пясецького, про прибуваючі частини СС. Біля 14 год. ввійшли до шпиталю солдати СС із групи Река (Райнефарт). У кабінеті застрелили д-р Пясецького, проф. Януша Зейлянда та капелана шпиталю ксьондза Казімєжа Цєцєрського. Решту персоналу та більшість хворих i постраждалих загнали до заводських будівель на Мочидле, де, після відділення жінок, застрелили у збірній страті всіх чоловіків, майже 400 осіб.

Дошка пам'яті неподалік Вольського Шпиталю (фотогр. Я. Маньковська)

          Давав показання чоловік, який зберігся від страти на вулиці Ґурчевська (де німці розстріляли 12.000 людей) ксьондз д-р Бернард Філіпюк, 46 років:
          "... 5 серпня 1944 року німці знову ввійшли до Вольського Шпиталю, вже у більшій кількості. Серед них були українці та грузини. Біля 1 год. німецький офіцер разом із двома солдатами СС увійшов до кабінету директора шпиталю, д-р М. Пясецького, де разом з ним були проф. д-р Я. Зейлянд та ксьондз (К.Цєцєрський), капелан шпиталю. Цей офіцер застрелив їх. Зразу після стрілянини говорив мені про це один із лікарів. Тоді німці розбіглися у цілому шпиталі та під загрозою кулеметів виганяли хворих із ліжок... Я був після операції живота. Німець ударив мене, зіпхнув з ліжка та випхнув на коридор. Я був одягнений тільки у піжаму та був босоніж.
          Перед шпиталем стояла вже довга шеренга людей, яких уставили четвірками: хворі, лікарі, сестри та люди, які сховалися у шпиталі... Нас повели вулицями Плоцька та Ґурчевська у напрямку окружної залізниці... Спрямували нас на подвір'я якогось заводу... Німці виволікали людей партіями, спочатку здорових, пізніше хворих... Поставили нас четвірками у 12 осіб. Нам забрали годинники та... Ми були вже впевнені, що йдемо на смерть. В той час я був вже у сутані, яку принесла мені сестра Шаритка... Місцем страт було велике подвір'я. Я стояв там біля 15 - 20 хвилин. Та я бачив як перед мною розстрілювали кожну 12-тку. Німці стріляли у спину.
          Під час очікування на смерть, отець Єжи Жихонь, місіонер з Кракова, який був хворим у Вольському Шпиталі, дав всім генеральне відпущення гріхів, та я йому. Після чого ми проказали вголос "Отче наш". Під час останніх слів гестапівець крикнув: "Вперед"! Я почув німецькою мовою: "Вогню". Німці вистрілили залпом, а я впав разом з отцем Жихонем, який мене весь час тримав під руку. Він мене також потягнув за собою. Я зорієнтувався, що я живий та не постраждав, але я почав удавати трупа. Гестапівець підійшов до мене, копнув мене в коліно, полаяв та стрілив у голову - патрон перейшов біля вуха. Я врятувався...
          Я мушу підкреслити, що не тільки чоловіків розстріляли на вулиці Ґурчевська. Зі мною були також i жінки... Я думаю, що це були дружини, матері або дочки, які приєдналися до своїх найдорожчих - найближчих ведених на смерть...
          У моєї дванадцятці разом зі мною була жінка. На руках тримала малу дитину, якій могло бути рік. Розстріляли її з цією дитиною. Вона прохала гестапівця, щоб перше вбив дитину, а потім її. Він усміхнувся та нічого не сказав. Ця дитина ще довго після розстрілу матері квилила та плакала."

Дошка пам'яті з місця страт (фотогр. Я. Маньковська)


Ескіз місця страт

          Інше показання, яке стосувалося Вольського Шпиталю, дає свідок Ян Бенцвалек:
          "Ми стояли неподалік воріт до шпиталю від вулиці Ґурчевська. Було чутно відгуки дальших страт з місця, звідки ми врятувалися перед моментом.
          У подвір'ї шпиталю знаходилися будинки - сараї, з яких у певному моменті німці почали виганяти людей, які там зібралися. Це були тільки чоловіки, здебільшого молоді, навіть малі хлопці 10-12 років, більшість одягнена як повстанці у різні форми та блузи з пов’язками - так як гонили на вулицях з приводу наказів. Вони мусили бути довго замкнуті, тому що виходили як п'яні та блудні.
          Німці дали їм лопати та наказали копати на другому боці вулиці Ґурчевська - навпроти воріт шпиталю, неподалік де я стояв - у саду на полі з картоплею, яму глибиною мабуть на 5 м. Я чув та розумів команди; їх провели біля мене.
          Після того, як повстанці викопали ями, німці провели їх у групах, які складалися з 25 чоловіків кожна, без сорочок, тільки у штанах, з піднятими руками, та поставили їх обличчям до ями, після чого українці за допомогою револьверів убивали їх пострілом ззаду в карк. Трупи падали до ями - приведено наступних. Ніхто не кричав, не благав, не протестував. Так німці розстріляли кількасот людей. Остання невелика група, яка залишилася, засипала яму землею. Це була друга страта, яку я бачив цього дня."

          Хворі жінки, які німці вивели зі шпиталю, та жінки з персоналу погнали до провізорного табору на Єльонки. У шпиталі залишився д-р Збіґнєв Возьнєвський та група майже 100 хворих та постраждалих, яких пропустили у декількох приміщеннях через поспіх, а також одна сестра шаритка та дві санітарки. Цими хворими людьми вже пізніше ніхто не цікавився та разом з хворими i персоналом зі Шпиталю Кароля та Марії, які прибули 6 і 7 серпня, становили "зародок" етапного шпиталю для евакуйованих шпиталів та населення з інших районів, який діяв до кінця Повстання та до моменту вигнання населення з Варшави. До 24 вересня знаходився тут також німецький пункт санітарний. Шпиталь ліквідували 28 жовтня. Хворих людей вивезли неподалік Варшави, переважно до Мілянувка та Подкови Лесьної.

          До шпиталю св. Лазаря, який знаходився дві поперечні вулиці далі у комплексі будинків між вулицями: Лешно, Каролькова та Вольська, у перших днях повстання повстанська влада відправила 3 лікарів та 15-особовою команду гарцерок-санітарок. З 1 серпня шпиталь приймав поранених. Зайнятий повстанцями був на лінії артилерійського обстрілу. Хворих та постраждалих людей розмістили у підвалах.

Шпиталь св. Лазаря (фотогр. Я. Маньковська)

          5 серпня 1944 у шпиталі було близько 300 пацієнтів, у цьому кільканадцять постраждалих німців, полонених повстанцями. Пополудні німці виперли повстанців з будинку. Ввечері на територію напали солдати з одної з груп "Ostlegionen", яка входила до складу Штурмової групи Дірлеванґера. Це були азербайджанці, колишні радянські військовополонені, які входили до складу I батальйону 111 полку "Азербайджан" та II батальйону "Бергман"; Вони прославилися особливою жорстокістю під час дій на Волі в перших днях серпня 1944. Населення Варшави називало їх українцями, монголами або калмиками.

          Почалася різанина постраждалих, хворих, персоналу та їх сімей, а також вольського населення (серед якого було багато дітей), яке шукало в шпиталі притулку. Німці стріляли за допомогою автоматичної зброї до підвалів через вікна, вкидали гранати, людей, яких виводили вбивали пострілом у задню частину голови. У шпиталі загинуло близько 1.200 осіб, деякі згоріли живцем у підпалених будинках після різанини. Внаслідок інтервенції постраждалих німецьких солдатів, які лікувалися у шпиталі, близько 50 осіб медичного персоналу гітлерівці відвели до Шпиталю св. Станіслава, вбили декілька лікарів, а також близько 30 світських і чернечих медсестер та санітарок повстанської служби, у цьому десять 16-, 17-річних гарцерок.

          Пригадує гарцерка санітарка Ванда Локєтек, яка збереглася від загибелі:
          "... 5 серпня від ранкових годин німці атакували наш шпиталь від вулиці Вольська. Біля 18 год. вони вдерлися на територію шпиталю. Здоровим людям наказали опустити будинок, тяжкохворих залишили на ліжках. Нас поставили поблизу стіни. Було нас 15 у віці 15 - 18 років. Німці у звірячий спосіб почали розстрілювати на наших очах - спочатку лікарів, найчастіше стріляли у задню частину голови. І так дійшли до нас. Наказали нам виступити декілька кроків вперед та стріляли до нас групами. Я виступила разом зі всіма. Ми співали "Ще Польща не загинула...". На відгук пострілів я впала, а біля мене з розтрощеними головами дівчата...
          На самому кінці з останнього павільйону німці вивели черниці, було їх 10. Коли вони виходили проказували "Під Твою оборону". Німці стріляли до них поодиноко. Пізніше вони підпалили шпиталь до підвалів та добивали хворих на ліжках (розповідав про це один з хворих, який сховався під ліжком та зберігся від загибелі)..."

          Інший свідок, Вєслава Хелміньська, 14 років, описала перебіг страти у підвалі шпиталю:
          "... Залишилося цивільне населення та постраждалі. Солдати СС почали кликати до підвалу по декілька осіб з нашої групи. Мене покликали до підвалу разом з матір'ю. Зразу за дверми після входу я побачила стоси трупів. Електричне світло було запалене. На коридорі стояла група солдатів СС з розпилювачами готовими до стріляння. Мені та матері наказали ввійти на останки. Мати ввійшла перша та я бачила як солдат СС стрілив їй у задню частину голови та як упала. Я ввійшла за нею та я впала не чекаючи, аж солдат стрілятиме до мене. Він однак стрілив та ранив мене у праве плече. Після мене мусило входити на стіс близько 20 осіб, перед тим як їх розстріляли..."

          Наступним шпиталем на дорозі ескадронів смерті був шпиталь Кароля та Марії, який знаходився на вулиці Лешно 36. Він складався з 9 павільйонів та налічував майже 120 ліжок. Повстанці планували у ньому санітарний пункт згрупування "Радослав" та місцезнаходження санітарного начальства Кедиву. З самого початку вибуху Повстання шпиталь приймав багато постраждалих. У шпиталі лежало біля 150 постраждалих, у цьому декількох німців, та 60 хворих дітей. Після тяжкої боротьби повстанці 6 серпня 1944 року до полудня опустили шпиталь. Разом з ними вийшло повстанське керівництво до справ здоров'я, легше поранені та декілька осіб шпитального персоналу.
          Німецькі загони після того як увійшли на територію шпиталю наказали залишити постраждалих і хворих та вигнали більшість персоналу на вулицю. Частину постраждалих удалося вивести, частина загинула у підпалених будинках. Решта персоналу та хворі діти залишилися у господарському павільйоні шпиталю. Цілу виведену групу німці погнали у напрямку вулиці Ґурчевська. На розі вулиці Млинарська застрелили декількох постраждалих, дві медсестри та сторожа, а також д-р Кміцікєвіча, який на вимогу німців, щоб виступив комендант шпиталю, сказав, що це він. Завдяки тому він правдоподібно врятував перед смертю решту лікарів.

Дошка пам'яті у місці шпиталю Кароля та Марії (фотогр. М. Янашек-Сейдліц)

          Німці спрямували решту людей, яка вижила, до Вольського Шпиталю, де залишили лікарів та медсестри, а частину приведених та принесених постраждалих наказали відправити назад. Застрелили їх пізніше перед шпиталем, а спершу спрямували медсестри та санітарки, які їх супроводжували, до господарського павільйону. Група з цього павільйону доїхала другого дня до Вольського Шпиталю. До Вольського Шпиталю приведено 36 дітей та близько 50 хворих і постраждалих. Невідома кількість дітей розбіглася у паніці на території шпиталю. Після двох днів загін, який відправили із Вольського Шпиталю для пошукування, знайшов тільки одну дитину. Іншу групу, яка налічувала близько 60 осіб, у цьому адміністративний персонал, німці погнали до форту Бема, де звільнили особи зі шпитального персоналу та літніх людей.

          Наступним вольським шпиталем був шпиталь св. Станіслава на вулиці Вольська 37. Він знаходився на вулиці Вольська 37. Налічував у 1944 році близько 600 ліжок. Вже у перших годинах боротьби повстанці почали спонтанно організувати в ньому санітарні пункти. 3 серпня під час атаки німецьких танків на оперту на розі шпиталю барикаду загинуло 7 чоловіків, які знаходилися на території шпиталю. 5 серпня німці ввійшли на територію шпиталю через ворота, але спершу застрелили робітника, який їм відчиняв. Після вигнання хворих та персоналу на подвір'я почали їх убивати. Загинуло тоді 10 осіб, серед них д-р Ян Барч.

Шпиталь св. Станіслава (фотогр. Я. Маньковська)

          Енергійна інтервенція д-р Павла Кубіци, який вправно володів німецькою мовою та витлумачив німцям, що шпиталь, тому що інфекційний, не може надавати допомогу та притулку повстанцям, припинила страту. У перших днях після зайняття шпиталю німці повісили двох пійманих повстанців на дереві, яке росло на шпитальним подвір'ї.

Дошка пам'яті на території шпиталю (фотогр. М. Янашек-Сейдліц)

          Шпиталь св. Станіслава мав для німців велике значення. На території шпиталю організували санітарний пункт для постраждалих власних солдатів. До шпитального персоналу приєднали двох визначених німцями хірургів, які збереглися від різанини чоловічого персоналу Вольського Шпиталю: Стефана Весоловського та Леона Мантойфля, щоб лікували постраждалих німців. Завдяки їм почали надавати допомогу людям, які прибували таємно, під покровом ночі, постраждалим, які збереглися від масових страт, у цьому декільком, яким удалося уникнути різанини у заводі Франашка.

          Біля 10 серпня до шпиталю прибув Штандартенфюрер Оскар Дірлеванґер, який поселився у шпиталі та звідси керував акцією. Німці спровадили сюди для нього з варшавських домів гарне устаткування кімнат - килими та срібло. В обставинах, які виникнули на території шпиталю, було менше вбивств ніж у інших шпиталях Волі.

          Пригадує свідок д-р Йоанна Криньська:
          "Під час Варшавського повстання 1944 року мене приділили для санітарного пункту АК в шпиталі св. Станіслава. Після зайняття шпиталю німецькими загонами я залишилася в шпиталі як лікар.
          Біля 10.08 прибув до шпиталю Оберфюрер Дірлеванґер, який поселився у шпиталі. Через те, що я добре знала німецьку мову, я мусила слугувати як перекладачка та завдяки цьому я говорила з Дірлеванґерем та іншими офіцерами. Він керував акцією на території вулиці Вольська та околиці. Один раз до шпиталю св. Станіслава приїхав Райнефарт.
          Дірлеванґер під час розмови розповідав мені, що він є приятелем Гіммлера. У першій половині серпня 1944 року під час розмови зі мною та з д-р Кубіца, Дірлеванґер сказав, що те, що діється у Варшаві з цивільним населенням - це ніщо в порівнянні з цим, що діялося в Росії, де його солдати не залишали живих людей - убивали та ґвалтували жінок.
          Він говорив, що це є потрібне для перемоги Німеччини, тим більше, що йдеться про нації, які стоять нижче в усіх відношеннях від німців. Він говорив, що його загони є спеціально вишколені до придушування партизанства.
          Він співпрацював дуже близько з варшавським гестапо, яке містилося неподалік костелу св. Войцеха. Був там Спікер. Дірлеванґер декілька разів наказував йому зробити чистку в шпиталі. Внаслідок цього німецькі лікарі вибирали неодноразово тяжкохворих та молодих хлопців, яких ми вкривали у ліжках. Люди, яких забирало гестапо, частково потрапляли до костелу св. Войцеха, частково зникали без сліду.
          Серед цивільного населення з навколишніх домів, яке перебувало у схронах шпиталю, гестапо вибирало людей на око або на підставі доносів та керувало частково до табору у Прушкові, частково ці особи зникали без сліду. Були 3 або 4 такі чистки (на наказ Дірлеванґера).
          Німці вивозили також зі шпиталю до Німеччини шпитальні пристрої (мікроскопи і т.д.) подібно як з інших шпиталів."

Біля вищевказаних місць місцями серпневої вольської страти були:
          - вулиця Вольська 180/182 - Вольське кладовище;
          - вулиця Вольська 140а - територія біля костелу св. Лаврентія;
          - вулиця Вольська 140 - Церква та Православне кладовище;
          - вулиця Вольська 130/132 - Парк Совіньського;
          - вулиця Вольська 105, 107, 109;
          - вулиця Вольська 81 - територія заводу Кірхмаєра та Марчевського;
          - вулиця Вольська 76 - територія біля костелу св. Войцеха;
          - вулиця Вольська 60 - Завод Макаронів та Штучної Кави "Bramenco"
          - вулиця Вольська 54 - територія Заводу Макаронів "Наленч";
          - вулиця Вольська 41/45 - завод "Франашка";
          - вулиця Вольська 27/29 - територія монастиря Кармелітанек Босих;
          - вулиця Млинарська 2 - трамвайне депо;
          - вулиця Ґурчевська 53 - Завод Котлів "Simplex";
          - вулиця Плоцька 23;
          - вулиця Сташиця 15;
          - вулиця Соколовська 4 (під час Повстання місце перебування Гестапо);
          - вулиця Соколовська 5
          та багато інших.

Дошка на вулиці Вольська 102/104 (фотогр. М. Янашек-Сейдліц)

Дошка на вулиці Вольська 2/4/6 (фотогр. М. Янашек-Сейдліц)

Дошка на вулиці Ґурчевська на розі вулиці Сташиця (фотогр. М. Янашек-Сейдліц)

Дошка на вулиці Вольська 27/29 (фотогр. М. Янашек-Сейдліц)

          Частину цих місць страт увічнили після війни дошками або пам'ятниками. Можна їх найти на інтерактивній Карті Пам'яті. Про багато місць, однак, з яких не зберігся жоден свідок, все менше пам'ятається.

Мапа 200 місць, де німці вбили під час Варшавського повстання 1944 року 50 тисяч мешканців Волі.
ЇЇ створили на основі місць страт, які були вказані на пам'ятнику. Опрацювала – Яніна Маньковська

          До повстанців, які боролися на Волі, доходили вістки про різанину населення, яку вели на зайнятій німцями території. Однак, не мали на це жодного впливу. 6 серпня підполк. Ян Мазуркєвіч "Радослав" повідомляв головного коменданта АК:
          "Неприятель палить чергові будинки та вирізує населення Волі... Передбачається велика трагедія, так як історична Різанина Праги... Якщо зможете допомогти, поспішіте, годин залишилося небагато..."

          5 серпня з'явився у Варшаві ген. СС Еріх фон дем Бах-Зелевський, який керував акцією давлення Повстання. Після того як запізнався з ситуацією наказав частково припинити різанину населення та грабіж Волі. Він заборонив убивати жінок та дітей, не анулював, однак, наказу вбивання чоловіків та пійманих повстанців. Модифікація наказу Гітлера та Гіммлера не виникала з гуманітарних причин. Фон дем Бах вважав, що масові страти спричиняють надмірні витрати боєприпасів, а також відтягнення солдатів від головного їх зайняття, яким є боротьба проти неприятеля. Крім того він брав до уваги економічні причини - III Рейх потребував велику кількість польських робітників до примусових робіт.

          Незважаючи на це рішення вбивства не зупинилися. Про винятково жорстокий злочин дає показання свідок Стефан Урліх, 47 років:
          "Протягом перших днів Варшавського повстання 1944 року я перебував у квартирі на вулиці Бема 56... У день 5 або 6 серпня 1944 року німецькі загони вигнали цивільне населення з вулиці Бема. Я залишився завдяки тому, що я працював у кухні для німецьких залізничників на Західному вокзалі. Через декілька днів після виселення населення, 8 або 9 серпня 1944 року, я помітив, що над воротами будинку на вулиці Бема 54 висів прапор з Червоним Хрестом, вікна з боку залізничної колії були забиті дошками, а перед воротами я помітив групи по двох, трьох солдатів СС з пов’язками Червоного Хреста на рукавах.
          У цьому часі вулицею Бема до Західного вокзалу ведено під конвоєм групи цивільного населення, які виселили з інших районів Варшави. Солдати СС з пов’язками Червоного Хреста відлучали від групи ведених людей групи дітей 6 до 10 років, калік, стариків, вагітних жінок та відлучених вели до дому Косакєвіча. Я бачив це коли я їхав рикшею за картоплею для кухні... я бачив потім як діти дивилися через вікна від вулиці Бема на першому поверсі, решта на другому поверсі...
          Між годиною 23 та 24 я почув жахливі стогони, крики та стріли, які доходили з посесії Косакєвіча. Мені видавалося, що постріли падали з посесії Лільпопа, розташованої навпроти № 54. Я вийшов непомітно з будинку, підповз до рову з боку залізничної колії. Я побачив тоді, що будинок № 54 горить та одночасно чув жахливі крики, прокляття на німців та кликання дітей: "Мамо", які доходили з палаючого будинку. Ніхто з палаючого будинку не втік, з цього боку вікна були забиті дошками, двері мусили бути зачинені. З боку заводу Лільпопа падали серійні постріли, я не зорієнтувався, з якої зброї. Я зрозумів, що люди горять живцем..."

Дошка на вулиці Бема 57 (фотогр. М. Янашек-Сейдліц)

          6 серпня 1944 року німці розстріляли цивільний колектив залізничної електростанції на вулиці Пжиокопова, де тепер знаходиться Музей Варшавського повстання.

          Від 8 серпня, вбиванням цивільного населення займалися переважно спеціальні загони німецької поліції, яка діяла в рамках групи ген. Райнефарта, т. зв. "Einsatzkommando der Sicherheitspolizei bei der Kampfgruppe Reinefarth", які щоденно аж до половини серпня вбивали цивільне населення, у цьому жінок та дітей, на площі на вулиці Окопова 59.

Забуте місце злочину на вулиці Окопова 59 (фотогр. Я. Маньковська)


Ескіз місця страт

          Крім того, ще у день 15 серпня на території православного та католицького кладовища німці розстріляли понад 2 тис. осіб; в інших випадках кількість жертв поодиноких страт не перевищувала 200 осіб.

          Від 11 серпня 1944 року майже цілу Волю зайняли німецькі сили. Між згорілими домами у районі лежали тисячі трупів убитих мешканців. У повітрі було чутно запах гару та сморід трупів. Німці створили спеціальний загін "Verbrennugskommando Warschau", якого завданням було ліквідування слідів злочину. До його складу входило кількадесят молодих сильних чоловіків визначених з-поміж польських заручників призначених для страти. Завданням Команди було збирання трупів убитих людей та їх укладання у великі стоси, які поливали легкозаймистою рідиною та підпалювали. Таких стосів палилося на Волі понад 30.

          Команду, яка безпосередньо була у розпорядженні СС Оберштурмфюрера Неймана, розквартирували в будинку казарм залізничників на вулиці Соколовська, у безпосередній близькості перехідного табору для цивільного населення, який знаходився на території костелу св. Войцеха на вулиці Вольська 80.

          Щоденно в'язні Команди, обладнані лопатами, носилками та колясками, під конвоєм солдатів СС, ішли до чергових місць страт. Там починали "працювати". Пригадує Тадеуш Клімашевський, в'язень "Verbrennungskommando":
          "Це завод Франашка... Нас ударив жахливий, нестерпний запах. Всюди (чотирикутник подвір'я) лежали трупи. Вони лежали на повному сонці, одні склублені посередині в групи, деякі неподалік розтягнуті пліч-о-пліч, інші поодинокі на краю подвір'я з простягнутими руками у напрямку стіни, неначе під час останньої розпачливої спроби порятунку. Німці мусили тут кидати гранатами до приведених на подвір'я та стиснених у натовпі людей, тому що сплутані клуби тіл були жахливо покалічені, а подвір'я було повне вирв та ям. Інші з натовпу, які не умерли відразу, лежали розкинуті в безладді, зщулені від страху або болю...
          Цю масову страту німці мусили здійснити декілька днів назад, тому що серпневе сонце здуло вже тіла. Тисячі великих мух роїлося на чорних плямах застиглої крові...

Будинки Заводу Франашка

Дошки пам'яті на вулиці Вольська 43/45 на місці заводу Франашка (фотогр. М. Янашек-Сейдліц)

          Ми стояли нерухомо. Навальне, нестримне та спазматичне ридання порушило мовчання. Це плакав інженер неначе дитина...
          " - Люди, люди, не прибирайте їх... Залиште їх, нехай лежать. Проте війна вже кінчитися, нехай інші побачать, нехай бачать... Вони мусять тут лежати! Ми приведемо сюди людей з цілого світу, нехай побачать!"

Тимчасове місце поховання праху людей у заводі Франашка

          Це не було єдине так жахливе місце. Пригадує також Тадеуш Клімашевський:
          "... Нас здивувало, що на вулиці Вольська ми повертаємо у зворотному напрямку від міста. Це була територія приміських садів, невеликих ділянок, володінь садівників. За ними знаходилася буйна зелень кладовищ, з якої виростали вежі костелів - православного та далі вольського.
          ... Під листями зачорнили останки людей - одні, другі, треті, було їх багато. Вони завалювали цілий ріг саду, сплутані безладно з зеленню кущів. Щойно зараз ми помітили, що листя, які нас оточували, були пом'яті та забруднені іржавими плямами крові...
          Ми зблизилися та заглянули у глибину, але у темному отворі замість води ми побачили стиснені останки, жахливо викривлені... Останків було всюди багато. Це не могли бути виключно мешканці цього будинку або сусідньої посесії. Німці мусили згонити людей з околиці або з поблизького великого будинку, який піднімався на другому боці дороги. Серед убитих переважали останки чоловіків...

          Після очищення околиць колодязя та подвір'я, ми пішли на другий бік саду. Коли ми ішли вздовж невисокої стіни огорожі, густо посіченої патронами, раптом ми знайшли новий стіс трупів. Це мусила бути група біженців. Про це свідчив одяг убитих, закладені пальта, плащі та розкидані навколо клуночки, пачки, чемодани. У цьому місці переважали жінки та діти. Малі діти та немовлята знаходилися ще у стиснутих спазмом обіймах матерів, старші лежали неподалік та тримали в руках поли їх одягу.

          Посередині цієї групи, неначе жахливий символ, лежав старший, сивий чоловік. Рука висунута далеко вперед затискала палицю, оперта на поблизьких останках, на кінці якої повівав білий прапор.
          Всюди знаходилися сліди злочину... руки брутально скручені, поранені від хижих пальців, які забирали персні та сиґнети..."

          "Verbrennugskommando" свою діяльність вело переважно на лінії вулиць Вольська, Хлодна, Електоральна, Банкової площі, повертаючи у вулиці Плоцька, Дзялдовська, Млинарська, Каролькова, Товарова, Крохмальна, Желязна, Орля, Зімна, Пжеходня та Жабя. Убиті люди знаходилися також поблизу Міровського ринку.
          У багатьох місцях горіли стоси, які складалися з тіл вольських жертв. Німці хотіли переважно ліквідувати сліди злочину. Попели зі згорілих тіл ховалося на території т. зв. "Венеції", пустої площі після каруселей, кімнат сміху, чортових коліс та кімнат особливостей, яка знаходилася в околиці сучасного вольського Товарового Дому.

Маршрут Verbrennugskommando

          В'язні Команда мусили віддавати німцям золото та коштовності, які знаходили разом з останками, а також повідомляти про кожну живу людину. За невиконання наказу карали смертю. Частину зібраних коштовностей солдати СС просто крали.

          Verbrennungskommando Warschau діяло принаймні до половини вересня 1944 року. Декільком його в'язням удалося втекти та пробратися на територію, яка була ще під контролем повстанців. Завдяки тому могли потім розказати про немислиму різанину Волі, якої були свідками. Решта людей поділила долю тих, яких ховалося на змученій землі. Німці не мали звички залишати живих свідків своїх злочинів.

          Костел св. Войцеха на вулиці Вольська 74/76 глибоко закарбувався в пам'яті багатьох мешканців Варшави. На його території німці влаштували збірний пункт для решти людей, які збереглися від погрому населення Волі. Вже 2 серпня на плебанію прибула жандармерія та провела ревізію разом з грабежем. Наступного дня на плебанії розмістилося гестапо. Ксьондзам заборонено надавати релігійні послуги. Комендатуру над перехідним табором у костелі св. Войцеха охопив СС Гауптштурмфюрер Альфред Спікер з варшавського гестапо.

Плебанія костелу св. Войцеха на вулиці Соколовська 4 (фотогр. Я. Маньковська)

          Пригадує ксьондз Вацлав Муравський:
          "Вибух варшавського повстання 1944 року зустрів мене на плебанії на вулиці Соколовська № 4 у Варшаві. Я був там як i тепер пробощем парафії св. Войцеха на Волі... У день 1 VIII 1944 року о 17 год., після перших пострілів неподалік костелу, ціле подвір'я заповнилося німецькими саперами зі зброєю... З того дня я ходив виключно під конвоєм...
          У день 2 VIII 1944 ввечері прибув на плебанію загін жандармерії... Я помітив, що вони мали на формах на висоті кишені відзнаки на чорному фоні з написом "Posen"... Солдати, які прибули, провели кількаразово ревізію плебанії. Вони забирали цінні предмети та навіть білизну... У день 2 VIII 1944 року до полудня інший загін жандармів привів до костелу групу цивільного населення з найближчих околиць вулиці Вольська з сектора від вулиці Плоцька до вулиці Бема. Ці люди розказували мені, що жандарми вторгнулися до їх домів, кидали до підвалів гранати, виганяли населення. Будинки не були на лінії боротьби.
          Вже від дня 3 VIII 1944 року німці почали відправляти групи населення з Варшави до перехідних таборів в Урсусі, потім у Прушкові. У день 3 та 4 VIII 1944 року прибули групи населення, здебільшого жінок та дітей, з вулиці Вольська та поперечних вулиць з сектора від вулиці Млинарська до вулиці Бема.
          Я чув від групи жінок, що у цих днях та на цій території німці - з формації жандармерії та "українці" - чергово займали будинки, убивали більшість чоловіків, відправляли жінок до костелу...
          У день 5 VIII 1944 року прибуло на плебанію Гестапо... Всі солдати були у формах, я помітив, що вони мали черепи на шапках та лацканах форми... після прибуття Гестапо заборонено мені ходити до костелу... Навпроти плебанії на вулиці Соколовська № 5... з дня 2 VIII 1944 року німці тримали групи чоловіків, яких привели з міста або вивели з костелу. Частково використовували чоловіків до розбирання барикад.

Місце перебування Гестапо та Verbrennungskommando на вулиці Соколовська 5 (фотогр. Я. Маньковська)

          З дня 3 VIII 1944 року частину цих чоловіків вивели групами та після того вони безслідно зникнули... З дня 5 VIII 1944 року значно збільшився приплив груп населення, були дні, що костел був переповнений, містив до 5 тисяч осіб. Одночасно були часті перевезення людей до перехідного табору у Прушкові... Разом зі мною перебували на плебанії ксьондзи Станіслав Кулєша, Станіслав Мончка та Роман Цєсялкєвіч. У день 8 VIII 1944 року гестапівці забрали цих трьох ксьондзів... забрали їх до дому на вулиці Соколовська 5, звідки ксьондзів забрали автомобілями. Після війни жінка, якої прізвища я не знаю, розповідала мені, що бачила, як всіх трьох ксьондзів з моєї парафії німці застрелили на вулиці Мочидло...
          У день 9 VIII 1944 року, після прибуття до костелу, я побачив, що було там майже 5000 осіб. Це були люди з вулиці Електоральна, Хлодна, Лешно та інших... У презбітерії лежали вагітні жінки, було кілька немовлят, хворі лежали на підлозі... Населення не відпускали з костелу щоб справляли природні потреби..."

          У костелі часто перебувало щоденно понад 5 тис. навколишніх мешканців. Усередині храму у великому натовпі, без води та харчів, перебували старці, жінки та діти; чоловіків німці тримали назовні, а також у нижньому костелі, та після селекції керували переважно до демонтажу барикад, до таборів або на страту. Після занепаду Волі до табору у костелі св. Войцеха керували також цивільне населення з інших, чергово здобуваних німцями районів Варшави.

Цивільне населення, яке німці гнали до костелу св. Войцеха

          Пригадує 14-літня гарцерка з Волі, Іренка Яновська під псевдонімом "Інка", яка під час вибуху Повстання була на збірці на вулиці Ксіонженца 3, а потім далеко від сім'ї була у гущі повстанської боротьби:
          "... Ми бігли разом з подругами вулицею Ксіонженца та вулицею Новий Світ, далі наші шляхи розійшлися. На площі Пілсудського німці зупинили мене та загнали до кам'яниці на вулиці Крулєвська 6, де я перебувала три тижні... Пізніше з мешканцями цього будинку та інших гнали мене через палаюче місто у невідоме...
          Ми йшли з площі Пілсудського у довгій колоні, яку стерегли німці. Під час виходу з Саского Саду атакувала нас банда солдатів Російської визвольної армії, яка почала боротися і кричати та виривати клуночки, а також інші річі. Неподалік Міровського ринку знову були постріли, крики, розпач - тут українці виволікали з колони молоді дівчата, яких били та затягували у руїни... Ми дійшли до вулиці Млинарська.
          Тут знову атакували нас українці. Один з них підбіг до мене та почав тягти за вуха, щоб вирвати мені з них золоті сережки. Мій жахливий крик привів конвоїра, який вдарив українця прикладом кулемету та відштовхнув від мене.
          Серед пилу та смороду домів, які горіли, та тіл людей, ми дійшли до костелу св. Войцеха. Я знайшлася неподалік свого дому. Вже я дізналася про потворне вбивство населення Волі. Я була перелякана та доведена до відчаю. Що сталося з моєю сім'єю? Я була дитиною, чи я залишилася тільки одна у цій безодні злочину?
          На подвір'ї біля костелу стояло відро з водою. Люди пхалися до нього, але не було кухлі. Хтось мав однак кухоль. Якась жінка хотіла дати золотий перстень взамін за цю посудину. Я також умирала від спраги, але не пила...
          Німці загнали нас до костелу. Виснажені люди падали неначе колоди на холодну підлогу. Біля кожних дверей стояв німецький вартовий. Неподалік костелу були дві великі ями, які призначено для туалету. Всі були голодні.
          Німці конфіскували всі цінні предмети, які посідали люди. Всі відчували страх. Що буде дальше? Серед смороду, бруду, стогонів, плачу та молитов, які промовляли люди, минула жахлива ніч.
          Вранці вбігли до костелу солдати СС та почали дивитися на людей, щоб вибрати молоді особи. Подібно як вчора на площі Пілсудського, німці вибрали мене з натовпу разом з четвіркою інших дітей на "живі щити", щоб захищати німецьких солдатів, які обшукували залишені повстанцями будинки та руїни на вулиці Крулєвська.
          Зараз я чую ці самі слова: - Du! Du! Du!... Та знову бачу перед своїм обличчям великий палюх - Du! - вирішує німець - Боже мій! Чому знову я? - я думаю з тривогою. Нас вигнали з костелу та завантажили на вантажівку. Були там також хлопці. Всі мовчали. Нас завезли на вулицю Окопова до дубильного заводу. Протягом усього дня ми виносили шкіри та завантажували на вантажівки. До вечора дівчата вернули до костелу, хлопці ні. Доля їх є невідома. Після того як ми залишили дубильний завод я почула постріли та вибухи. Ми бачили також полум'я. Німці підірвали завод.
          У костелі я не зустріла людей, з якими мене пригнали. Були нові. Я була дуже дуже голодна. Незважаючи на втому я не могла спати. У шовковій суконці на голій кам'яній підлозі було дуже холодно. Так минула друга ніч у костелі. Прийшов світанок. Через вікна впадали проміння сонця. Знову ввійшли солдати СС. Вони кричали та брутально штовхали старих, хворих людей. Німці викинули нас з костелу. Уставили з нас колону, яку пізніше гнали вулицями Волі до Західного вокзалу. Потім загнали нас до вагонів для худоби, зачинили двері. Поїзд почав їхати. Для мене до наступного відділення Пекла..."

Інтер'єр костелу св. Войцеха та дошка пам'яті на його стіні (фотогр. Я. Маньковська)

          Протягом декількох тижнів німці керували до костелу колони мешканців столиці та здійснювали по дорозі численні страти. Перед костелом стояли німецькі "спеціалісти", які виловлювали з натовпу молодих людей, які нагадували виглядом їм повстанців, а також людей, яких підозрювали у єврейському походженні. Євреїв відвели на бік та вбивали. Чоловіків, яких підозрювали в участі в АК, брали до в’язниці та допитували, а потім відправляли до концентраційних таборів, частину молодих здорових чоловіків залишали на роботах у Варшаві. Решту чоловіків та жінок, дітей та старців після короткого відпочинку керували пішки до Західного вокзалу, а звідти поїздами до табору у Прушкові.

Міграція населення Варшави

          Лікарі, які знаходилися серед евакуйованих, організували провізорну амбулаторію у презбітерії біля головного вівтаря; збирали у товаришів недолі перев'язувальні матеріали та ліки, щоб надавати допомогу хворим та постраждалим.
          Табір у костелі св. Войцеха діяв до кінця Повстання. Поблизу костелу німці здійснювали страти полонених повстанців. Через табір пройшло близько 90 тис. мешканців Варшави.

          Другий історичний вольський костел св. Лаврентія на Вольській Редуті був не тільки місцем страти героїчного пробоща парафії ксьондза капітана Мечислава Криґєра, повстанців та цивільного населення. У цьому місці загинула вагітна Яніна Франашек - дружина директора Казімєжа Франашка, власника та директора заводу. Разом з нею вбили її 5-річного сина Піотруся.
          Костел св. Лаврентія грав, хоча в меншій мірі, подібну роль як костел св. Войцеха. Німці також у цьому костелі перетримували цивільне населення Варшави, яке гнали пішки до табору у Прушкові. Костел частково спалився. Дуже сильно постраждав інтер'єр костелу, тому що українці розважалися там та стріляли до фігур святих і картин.

          Про драму населення Волі говорить Богдан Гонда, народжений у 1944 році, який мешкав у районі Влохи:
          "16 членів моєї найближчої сім'ї на Волі загинуло включно з двоюрідним братом, який був повстанцем. Він загинув на Волі. Ми навіть не знаємо де він похований. Ми знали про це, тому що наша бабуся не витримала та мабуть під кінець серпня або на початку вересня, вийшла від нас з дому. Вона пішла на Волю шукати сім'ї. Вона мала дві дочки та трьох синів із сім'ями. З боку батька загинули: мати, сестра з мужем... і т.д. Разом шістнадцять осіб.
          Та вона вернула через тиждень з йововими вістями. Вона перейшла всі місця, де вони мешкали. Пусті. ЇЇ спіймали та ув’язнили у костелі св. Войцеха, коли німці вже майже закінчили розстрілювання та спалювання на Волі. У костелі св. Войцеха був пункт затримань - вона їм звідти втекла. Та прийшла сюди через тиждень.
          З цього, що бачила, з цього, що побачила, знала, що вже немає жодних шансів та надій на будь-яке їх повернення. Вона збожеволіла. Не знайшла нікого. Зустріла там пусті доми, пусті райони.
          З розповіді у костелі виникало, що цілі райони вулиць та будинки були пограбовані, а люди виведені на вулицю Вольська перед позиції кулеметів. Трупів палили у Парку Совіньського.
          До батька прийшов чоловік, який втік з-під стосу трупів з Парку Совіньського. Він повідомляв батьків, а я слухав. Чи живих, чи неживих кидали на стіс, обливали бензином та підпалювали. Різанина - не досить сказати!!!..."

          Воля взяла на себе першу атаку німецьких сил, які давили Повстання. Після капітуляції Повстання та вигнання цілого населення Варшави, Воля поділила долю інших районів. Коли 17 січня 1945 року до міста ввійшли радянські війська та Польське Військо, яке їх супроводжувало, на Волі з-під снігу стирчали спалені фрагменти домів. Між ними чорніли місцями незгорілі останки людей.

          25 листопада 1945 року засновано на Волі Кладовище Повстанців Варшави. Територія площиною 1,5 га була розміщена на зовнішньому боці Вольського кладовища на вулиці Вольська 174/176. На цьому кладовищі німці почали тоді збирати останки варшавських жертв II світової війни, які знаходилися на газонах, площах та вулицях Варшави. Між вольськими кладовищами на вулиці Совіньського поставили велику шеренгу ящиків, які уставили вертикально в кілька шарів, в яких знаходилися останки людей зібрані з варшавських вулиць.

Кладовище Повстанців Варшави (фотогр. Я. Маньковська)

                                                                                                                                                                          Яніна Яновська
                                                                                                                                                                          Варшава 1958

                                                                                                                                     Вірш заснований на реальних подіях під час створювання кладовища
                                                                                                                                     у листопаді 1945 року, в яких авторка вірша брала участь як мала дівчинка


          У день 6 серпня 1946 року на Кладовище Повстанців Варшави рушила зворушлива процесія. У 117 трунах люди перенесли понад 8,5 тонн людського праху, який горів на вогнищах розкинутих у цілій Волі, неподалік в'язниці "Павяк", з території колишнього єврейського гетто та подвір'я колишнього місцезнаходження гестапо в алеї Шуха.

Документи, які містили зіставлення людського праху

          У 177 збірних могилах спочили останки близько 40 тис. жертв нацизму: невідомих польських солдатів з вересня 1939 року та костюшківців полеглих під час боротьби за Варшаву у 1944 та 1945 році, повстанців різних військових частин, цивільного населення. В окремій могилі спочивають останки 6.588 євреїв, яких німці розстріляли у роках 1940-1943 на майданчику "Скри" на вулиці Окопова.

          У центральній частині кладовища знаходиться курган, який містить 12 тонн людського праху. У 1973 році на кургані був поставлений пам'ятник "Загинули Непереможні" авторства проф. Ґустава Земли. Умираючий боєць, який підтримується на руці, яка тримає меч, з унесеним у другій руці щитом, з роздертими грудями, символізує боротьбу солдатів Варшави за свободу.

Пам'ятник "Загинули Непереможні" на кургані та дошка пам'яті (фотогр. Я. Маньковська)

          На кладовищі Повстанців Варшави спочивають останки майже 104 тисяч осіб.

Дошка, яка зображає кількість жертв (фотогр. М. Янашек-Сейдліц)

          Кілька років тому на Волі відслонили два пам'ятники, які увічнювали мучеництво її мешканців. Перший пам'ятник, присвячений Мученикам Варшавської Волі, був поставлений на подвір'ї костелу о. редемптористів на вулиці Каролькова 49.

Костел редемптористів (фотогр. Я. Маньковська) та комплекс Дощок пам'яті (фотогр. М. Янашек-Сейдліц)

          Другий, головний пам'ятник, який відслонили восени 2004 року стоїть на сквері на розі вулиці Лешно та алеї Солідарності. На ним знаходиться напис: Пам'яті 50 тисяч мешканців Волі убитих німцями під час Варшавського повстання 1944 року".

Пам'ятник пам'яті 50 тис. мешканців Волі на вулиці Лешно на розі Солідарності (фотогр. Я. Маньковська)

          Те, що у серпні відбувалося на Волі, можна реконструювати тільки фрагментарно на підставі допитів осіб, які пережили. З багатьох місць страт не пережив ніхто. Збереглися виключно спогади про стоси трупів. Німці палили тіла, щоб ліквідувати сліди злочинів.

          Щоб усвідомити собі вимір злочинів, які здійснили німці на безборонних мешканцях Волі, треба уявити собі, що убиті жертви станули на вулицях Варшави у величезній черзі. Передня частина черги починалася біля Кладовища Повстанців Варшави. Пізніше цей похід тіней прямував вулицею Вольська, Алеєю Солідарності до Банкової площі, вулицею Маршалковська до площі Люблінської унії, а потім найдовшою варшавською вулицею Пулавська до № 560 (на розі вулиці Куропатви), отже до південної межі Варшави. Довжина черги становила близько 20 кілометрів.

          Історія різанини Волі не дочекалася багатьох досліджень. Якщо хтось писав про серпень 1944 року у районі, це радше через призму повстанців, які боролися. Однак пам’ять про геноцид вже кілька років викликає все більше зацікавлення суспільства, між іншим завдяки відкриттю Музею Варшавського повстання. Ініціативна група у складі: Єжи Яновський, Яніна Маньковська, Марта Олейніцька почала громадянську ініціативу для оголошення дня 5 серпня як День Волі.
          У результаті цієї ініціативи 8 грудня 2009 року на XLV Сесії Рада Району Воля прийняла рішення про установлення дня 5 серпня Загальноваршавським Днем Пам'яті Мешканців Волі повбиваних німцями під час Варшавського повстання та вписання цієї дати до ювілейних торжеств Повстання. 28 грудня 2009 року документ у цій справі був направлений до Президента столичного міста Варшави Пані Ганни Ґронкєвіч-Вальць.
          15 липня 2010 року Рада столичного міста Варшави прийняла рішення, що день 5 серпня відзначатиметься як Загальноваршавські День Пам'яті Мешканців Волі повбиваних німцями під час Варшавського повстання.

опрацювали:
Яніна Маньковська
Єжи Яновський
Мацей Янашек-Сейдліц

переклад: Йоанна Пєля